Чи чекає на українців робота до 70−75 років

Не зовсім згодна з цією тезою. Як ви будете заохочувати людей довше працювати? Найпростіший метод — підвищення пенсійного віку. Коли ми розмовляли 5−10 років тому про пенсійний вік, я казала, що жінкам його потрібно підвищувати до 60 років. У нас виходило так: жінка, яка доживала до 55 років, мала всі шанси прожити ще приблизно 24 роки. Особливо коли мінімальний страховий стаж був не таким, як зараз, то виходило, що вона менше працювала, ніж потім отримувала пенсію. А я перепрошую, за рахунок чого ж цю пенсію отримувати?

Тоді я казала: так, жінкам потрібно було підвищувати пенсійний вік до 60 років. Чи потрібно зараз — не впевнена.

У чоловіків перед війною середня тривалість життя після досягнення 60 років становила приблизно 14 років. Чесно кажучи, це вже на межі. Бо ми ж не можемо допустити, щоб людина виходила на пенсію і наступного дня помирала. Це неправильно. Тому я не бачу зараз перспектив підвищення пенсійного віку.

Є інше питання. Багато людей, які досягають 60 років і займаються нефізичною працею — фізична праця це окрема тема — можуть і хочуть працювати далі. Тому це потрібно враховувати і відповідним чином формувати політику. Працювати з роботодавцями, хоча вони це вже прекрасно розуміють.

А друге — треба готуватися до того, що не де-юре, а де-факто люди працюватимуть довше. По-перше, вони цього хочуть і можуть. Змінюється структура економіки, змінюються вимоги до робочої сили: дедалі більшого значення набувають кваліфікація та здатність виконувати нефізичні функції, і саме тут люди старшого віку можуть себе реалізувати. По-друге, в Європі є термін «срібна економіка». Там розуміють проблему демографічного старіння і намагаються залучити якомога більше людей старшого віку до роботи.

Третє — крім змін у структурі економіки, змінюється і сфера обслуговування. Люди можуть отримувати більше послуг, не докладаючи власної праці. Скажімо, прати вручну складніше, ніж користуватися пральною машиною.

І таких прикладів багато. Тобто з’являється можливість, з’являється потреба і ще один фактор. Демографічне старіння пов’язане з тим, що людський і, головне, соціальний капітал людей старшого віку відрізняється від соціального капіталу молоді — на користь старших поколінь. І цей капітал потрібно використовувати на благо суспільства. Усе свідчить про те, що люди працюватимуть довше. Я не знаю, до 70 чи до 90 років — побачимо. Але це не буде примусово. Тим більше що це можна зробити і без прямого підвищення пенсійного віку — наприклад, через підвищення необхідного страхового стажу. Ефект буде той самий.

Як змінився попит на робочу силу

Попит на працю, безумовно, зменшився, тому що економіка 2025 року і економіка 2019 року, доковідна, — це різні речі. Змінилася і структура: сьогодні, скажімо, менше потрібні менеджери з продажу. Відбувається переорієнтація на виробничий, так званий реальний сектор економіки. На мою думку, це добре, тому що спочатку COVID-19, а потім війна показали: кращі перспективи розвитку мають країни з максимально широким виробничим циклом, тобто самодостатні країни.

Про поширення в Україні застійного безробіття

Йдеться про ситуацію, коли люди шукають роботу і вкрай довго не можуть її знайти. Застійне безробіття не охоплює все населення. Є більш вразливі групи — ті, хто не може швидко змінитися, не готовий змінити професію. Водночас особливості ринку праці XXI століття пов’язані з тим, що, ймовірно, доведеться кілька разів змінювати професію.

Водночас у нас не так багато людей, які взагалі не шукають роботу. Такий резерв — приблизно мільйон осіб. Але це всі категорії: ті, хто не шукає через об'єктивні причини, і ті, хто не шукає через суб'єктивні. Коли я бачу сотні тисяч людей, які кажуть, що не шукають роботи, бо травмовані війною… Я цього не розумію. Наприклад, якби я була матір'ю і мала дітей, я б, попри травми, шукала роботу, бо дітей потрібно годувати, одягати, забезпечувати їм максимально прийнятні умови.

Про залучення мігрантів

Мені не дуже подобається ця ідея, але ми без цього не обійдемося. Уже сьогодні, попри застійне і структурне безробіття, в нас є незадоволений попит на робочу силу. І після війни, я впевнена, буде щось на кшталт плану Маршалла. Чесно кажучи, цей план уже готовий — я брала участь у його підготовці. Він передбачає значне зростання потреби в робочій силі. Питання — де її взяти.

Передусім потрібні будівельники. Зазвичай люди їдуть із бідніших країн до багатших. Оскільки Україна ще певний час залишатиметься бідною, до нас не поїдуть ті, хто орієнтується на соціальні виплати. Приїдуть ті, хто хоче працювати. Ми не зможемо запропонувати те, що дають Німеччина чи Нідерланди.

Перед COVID-19 було цікаве дослідження в Москві щодо трьох центральноазійських діаспор. Пам’ятаю, що були таджики, здається, узбеки і, можливо, киргизи. Мене вразило, що до 90% дорослих мігрантів (25+) мали вищу освіту. Лікарі, які не могли знайти роботу за фахом, працювали двірниками. Але від цього вони не ставали менш освіченими. Думаю, такі люди поїдуть і до нас, якщо ми запропонуємо гідну оплату праці.

Друга категорія — це висококваліфіковані спеціалісти. Індустріалізацію 1930-х років здійснювали не робітники з тачками, а інженери зі США та Німеччини. Якщо в Україні будуть можливості для швидкої та ефективної реалізації, такі фахівці приїдуть.

Які регіони стануть рушійною силою відновлення економіки України після війни

Я виокремлюю кілька територіальних кластерів, які, на мою думку, існуватимуть після війни.

Перший — північно-східний, поблизу кордонів із Росією та Білоруссю: Київська, Чернігівська, Сумська області. Близькість до агресивного сусіда впливатиме і на бізнес, і на населення. Не можна допустити сірої зони чи знелюднення, тому потрібні стимули для життя і роботи там, зокрема компенсація страхових ризиків.

Другий — південно-східний. Тут інша проблема: більшість міст залежать від портів. Питання не лише в їхньому стані після війни, а й у майбутніх умовах мореплавства та рівні ризиків.

Третій — західні території. Багато хто вважає, що вони стануть рушієм розвитку. Частково погоджуюся, але є обмеження — екологічна ємність територій. Резерви є на Івано-Франківщині та Львівщині, але далі їх майже немає.

Четвертий — центральна Україна. Тут ключові питання — стан інфраструктури після війни та родючість земель. Найкращі ґрунти — у Дніпропетровській та Запорізькій областях, і їх використання під промисловість викликає питання. Водночас саме цей регіон, на мою думку, стане основним драйвером відновлення.

П’ятий — метрополії. Бідні країни концентрують робочу силу у великих містах. Після війни багато людей повернуться до Києва, можливе швидке зростання міст-мільйонників. Важливу роль відіграватимуть також Львів і, за певних умов, Запоріжжя.