Тим часом чимало країн на сьогодні свідомо знижують або обнуляють податки на криптооперації, розглядаючи цифрові активи як інструмент залучення капіталу, талантів і бізнесу. Зменшення податкового тиску дозволяє таким юрисдикціям у підсумку заробляти більше — через приплив інвестицій, розвиток суміжних секторів економіки та зростання непрямих податкових надходжень. На дві такі юрисдикції і їх пропозиції для криптоманів «Мінфін» подивився без рожевих окулярів.
Об'єднані Арабські Емірати: 100% прибутку резиденту?
За оцінками аналітиків консалтингової компанії з питань інвестиційної міграції Henley & Partners, ОАЕ вже кілька років поспіль входять до світових лідерів за припливом доларових мільйонерів. Значна частина цього потоку — інвестори та підприємці з фінансового й криптосектору, які переїжджають у країну разом із капіталом через сприятливе податкове середовище.
Для фізичних осіб в ОАЕ немає податку на доходи та приріст капіталу, відтак не оподатковуються й прибутки від криптооперацій. Втім, відсутність податкового навантаження не означає дерегуляції, а 0% податків не знімає відповідальності та ризиків. Навпаки, у логіці ОАЕ нульові ставки для фізичних осіб працюють як «приманка», а контроль і монетизація зміщуються в інші точки системи — у правила входу на ринок, ліцензування та вимоги до прозорості. Криптоторгівля потребує постійного підтвердження походження коштів, пояснення логіки транзакцій та історії накопичення активів.
Операції через DeFi, робота з кількома біржами або регулярні входи й виходи у фіат стають підставою для фінансового моніторингу з боку банків і платіжних провайдерів. За відсутності чіткої документації це зазвичай призводить до додаткових запитів, затримок платежів, ручних перевірок або обмежень на окремі операції, що ускладнює роботу навіть без формальних блокувань рахунків.
Якщо ж криптоторгівля набуває ознак професійної діяльності — висока частота угод, регулярні обороти, системний вивід у фіат — трейдинг фактично переходить із приватного режиму в бізнес-контур. І тут логіка змінюється принципово.
Для бізнесу в ОАЕ діє інший режим — насамперед корпоративний податок із базовою ставкою 9%. Щоб зберегти конкурентність юрисдикції для міжнародних компаній, держава вибудувала систему вільних економічних і фінансових зон (free zones): їх понад 40, і саме в них зосереджено більшість іноземного бізнесу. Для криптосектору ключовими майданчиками стали Dubai Multi Commodities Centre як бізнес-free zone для реєстрації компаній, Dubai International Financial Centre як фінансова юрисдикція для інституційних гравців, а також Abu Dhabi Global Market в Абу-Дабі.
Важливо, що free zones не гарантують нульового податку на всю діяльність: пільгова ставка може застосовуватися лише до окремих видів доходу й за умови, що операції чітко відповідають ліцензованій діяльності та встановленим критеріям. Інші доходи компаній підпадають під стандартну корпоративну ставку. Таким чином free zones радше дозволяють структуровано керувати податковим навантаженням, ніж уникати його.
Регуляторний вимір у цій моделі не менш важливий. У Дубаї з 2022 року працює окремий регулятор цифрових активів — Virtual Assets Regulatory Authority (VARA), який ліцензує криптокомпанії та встановлює правила роботи ринку. У фінансових юрисдикціях DIFC та ADGM діють власні регуляторні режими, орієнтовані на інституційний сегмент, із жорсткими вимогами до AML/KYC, внутрішніх процедур ризик-менеджменту та контролю операцій.
Від усіх бізнесів VARA вимагає регулярних аудитів — річних фінансових звітів за міжнародними стандартами, підтвердження резервів для зберігання активів, узгодження транзакцій у блокчейні та моніторингу протидії відмиванню. Робота без ліцензії заборонена: за нелегальні операції VARA накладає штрафи від AED 100 000 (близько $27 000) до AED 600 000 (близько $163 000), а також ставить умову припинення діяльності, а в серйозних випадках на порушника можуть чекати штрафи до AED 10 млн або кримінальна відповідальність (до 5 років ув’язнення). Так, наприклад, у 2025 році такі санкції за нелегальну діяльність у Дубаї отримали 19 компаній.
З 2026 року цей підхід став ще жорсткішим і щодо самих інструментів: у регульованому контурі обмежено роботу з privacy-токенами (як-от Monero, Zcash, Oasis Network і Secret) та посилено вимоги до стейблкоїнів, що фактично звузило можливості для моделей з підвищеною анонімністю або непрозорим забезпеченням. Для великих платформ і компаній це означає додаткові витрати на комплаєнс, перевірку активів і підтримку регуляторної відповідності.
Зрештою, ОАЕ залишаються магнітом для криптосектору, але не як юрисдикція «без податків і правил». Це радше система, де податкові стимули поєднуються з жорсткою, але передбачуваною регуляцією. Така логіка зрозуміла з погляду боротьби з відмиванням коштів і санкційними ризиками, однак для бізнесу й трейдерів вона означає складніші процеси та значно менше простору для неформальних рішень.
Як нульові податки та регуляція приносять гроші в бюджет?
Тепер логічне питання: якщо держава не стягує податки, то на чому ж у такій моделі вона заробляє?
Перший шар цієї економіки — вартість входу для компаній. Free zones мають прозору, майже тарифну логіку: реєстрація, щорічні ліцензії, супровідні платежі, оренда робочого простору. Наприклад, у DMCC офіційний прайс для базової щорічної ліцензії становить AED 20 285 на рік, тобто приблизно $5 525. Це лише «вхідний квиток» без додаткових активностей і пакетів.
Другий шар — резидентство й інвестиційні формати. Коли людина переїжджає в юрисдикцію заради нульового податку, вона все одно проходить через механіку, яка створює прямі надходження. У випадку 10-річної Golden Visa через нерухомість поріг інвестиції починається від AED 2 млн (це близько $544 500), а сам процес оформлення має конкретну вартість. На сайті Dubai Land Department зазначено суму AED 9 884,75 за 10-річну інвесторську візу, тобто приблизно $2 690 (плюс окремі платежі для спонсорування членів сім'ї). Таким чином нульовий податок працює як маркетологічна воронка, а монетизація відбувається вже на вході — через інвестиційні пороги, збори та послуги, без яких резиденство й життя в юрисдикції просто неможливі.
Третій шар цієї моделі — споживання. Вхід у світ «нульового податку» на практиці має доволі високу ціну, яку найчастіше можуть дозволити собі заможні трейдери та підприємці. Тому після релокації держава монетизує не їхній прибуток напряму, а масштаб витрат — через нерухомість, транспорт, платні процедури, послуги та дороге повсякденне споживання.
Модель Дубаю демонструє спробу поєднати привабливість і контроль, де нульовий податок на крипту — не подарунок інвесторам, а інструмент із чіткими вимогами та обмеженнями.
Сінгапур: податковий комфорт в обмін на високу ціну входу
Найпривабливішим хабом для криптоінвесторів та криптобізнесу в Азії став Сінгапур. Ключова причина — також податкова політика. Місто-держава не стягує податок на доходи фізичних осіб від інвестицій: зокрема, немає податку на приріст капіталу, тож прибутки від операцій з криптовалютами для приватних осіб також не оподатковуються. Іншими словами, якщо інвестор тримає криптоактиви як довгострокову інвестицію і продає з прибутком, дохід залишається повністю у нього.
Але, як і в ОАЕ, якщо криптотрейдинг набуває ознак комерційної діяльності (системність + намір отримання доходу як основного заняття), такі прибутки можуть розглядатися як бізнес-доходи та підпадати під стандартну шкалу ПДФО — від 0% до 24%. Важливо й те, що податок у Сінгапурі нараховується не на всю суму доходу за єдиною ставкою, а поетапно — за діапазонами. При річному доході близько $25 000 професійний трейдер в Сінгапурі сплатить приблизно ~$246 податків за рік, тоді як в Україні з тієї ж суми — ~$5 750 (18% ПДФО + 5% військового збору з першої гривні).
Водночас «м'який» податковий режим не означає «м'яких» правил доступу. На практиці трейдери стикаються з жорстким KYC/AML на біржах і більш прискіпливим банківським комплаєнсом на вході та виході у фіат: перекази зазвичай проходять через банківські трансфери або PayNow, а самі банки можуть додатково перевіряти походження коштів і призначення платежів.
Ставка корпоративного податку в Сінгапурі становить 17% на прибуток підприємств (на противагу 9% в ОАЕ). Однак уряд також намагається зберегти конкурентність і пропонує численні пільги: новостворені стартапи звільнені від оподаткування частини прибутку на перші три роки, діють податкові канікули та знижені ставки для пріоритетних галузей (наприклад, якщо компанія має статус фінтех-, Web3- або технологічного проєкту, який розвиває платіжну інфраструктуру, цифрові фінансові сервіси та інноваційні рішення).
Проте вхід у ринок суворо регульований. Криптосервіси підпадають під нагляд Монетарного управління Сінгапуру (MAS) і можуть працювати лише в ліцензійному режимі відповідно до Payment Services Act. Регулятор свідомо застосовує жорсткий відбір: з моменту запуску Payment Services Act у 2020 році ліцензію Digital Payment Token Service, без якої не можуть працювати будь-які сервіси, що надають послуги з цифровими токенами, отримали лише 36 компаній із кількох сотень заявників.
Порушення вимог MAS — зокрема робота без ліцензії або недотримання регуляторних правил — тягнуть за собою штрафи до SGD 250 000 (≈ $185 000) і, у серйозних випадках, ув’язнення до трьох років. Така модель чітко сигналізує: Сінгапур відкритий до криптобізнесу, але лише для компаній, готових працювати за високими стандартами комплаєнсу та регуляторної дисципліни.
Водночас регулятор не тримає ринок у «сірій зоні»: правила відомі наперед, тому бізнесу простіше будувати продукти й масштабуватися.
Сінгапурська модель: багаті платять більше
Подібно до ОАЕ, де нульовий прибутковий податок компенсується доходами від нерухомості, туризму і зборів, Сінгапур монетизує сам факт присутності бізнесу і заможних резидентів на своїй території. Проте для іноземців вхід до цієї системи є вибірковим і дорожчим.
Так, для приватних осіб, наприклад криптоінвесторів, у Сінгапурі діє програма Global Investor Programme — аналог Golden Visa, яка надає статус постійного резидента в обмін на інвестиції. Втім, на відміну від багатьох європейських програм чи ОАЕ, тут мова не йде про купівлю нерухомості: інвестувати можна лише в бізнес або фінансові інструменти. Мінімальний поріг становить 10 млн сінгапурських доларів (≈$7,4 млн) при вкладенні в компанію або 25 млн сінгапурських доларів (≈$18,5 млн) у затверджений інвестиційний фонд.
Другий шлях — приватний підприємець або стартапер. Для цього передбачена віза EntrePass, яка вимагає бізнес-плану, інвестицій і реальної діяльності в країні. Формальні державні збори за розгляд заяви невеликі (кількасот доларів), однак економічний ефект для держави формується через запуск бізнесу, витрати на юристів, оренду, персонал і споживання всередині країни.
Третій шлях передбачений для корпоративного бізнесу. Компанію можна відкрити швидко й без надмірних початкових витрат: реєстрація коштує кілька сотень сінгапурських доларів, але подальша діяльність створює стабільний грошовий потік для бюджету. Йдеться насамперед про корпоративний податок у 17%, який сплачують тисячі міжнародних компаній, зокрема ліцензовані криптоплатформи на кшталт Coinbase чи Crypto.com.
Важливо, що компанії можуть працювати в Сінгапурі навіть без резидентства засновників, але лише за умови реальної локальної присутності: офісу, місцевих директорів або ключових посадових осіб, персоналу та комплаєнс-функцій.
Окрему статтю доходів формують ліцензії та дозволи — фінансові та криптокомпанії сплачують збори за отримання й продовження ліцензій MAS, сертифікації та супутні регуляторні послуги. У підсумку держава заробляє не стільки на високих податках, скільки на самому доступі до юрисдикції та операційній присутності бізнесу.
Кожен із цих шляхів — це мільйони інвестицій, які одразу надходять в економіку країни. Крім того, сам процес оформлення резидентства супроводжується сплатою зборів, оплатою юридичних і адміністративних послуг.
Ще один ключовий канал доходів — податки на споживання та додаткові збори на дорогі активи. У Сінгапурі справжня «монетизація» починається там, де концентруються великі чеки: держава збирає значні суми через окремі платежі за володіння активами й спосіб життя заможних резидентів. Найяскравіший приклад — автомобілі: щоб мати авто, потрібно купити обмежений сертифікат COE (certificate of entitlement) на 10 років, ціна якого у пікові періоди перевищувала S$100 тис. (~$74 000). Схожа логіка працює і з нерухомістю: для іноземців діють дуже високі гербові збори (до 60% вартості житла), а для дорогих об'єктів — підвищені щорічні податки.
У результаті Сінгапур заробляє не стільки високими ставками на доходи, скільки тим, що великі гроші витрачаються всередині країни. І чим елітнішим є споживання, тим більшу частку держава бере собі.
Глобальні перегони за криптокапітал
Окрім ОАЕ та Сінгапуру, низьке або помірне оподаткування криптодохідності для фізичних осіб зберігають і багато інших юрисдикцій, які свідомо конкурують за глобальний капітал на тлі поступової інтеграції криптовалют у традиційні фінанси.
У Швейцарії приватні холдери криптоактивів, зокрема в кантоні Цуг, не сплачують податок на приріст капіталу, якщо діяльність не визнана професійним трейдингом. Португалія, попри запровадження з 2023 року ставки 28% на короткострокові операції, зберегла нульове оподаткування для довгострокового володіння. Навіть Японія у рамках реформи 2026 року переходить до ставки близько 20% на криптоприбуток — замість колишньої ставки, де верхня межа сягала ~55%.
У цьому контексті адміністрація Дональда Трампа також декларує курс на посилення позицій країни в індустрії та публічно говорить про мету зробити США «криптостолицею світу», зокрема через зниження податкового тиску в секторі децентралізованих фінансів (DeFi) у 2026 році.
Ключовий спільний принцип цих моделей простий: успішні юрисдикції роблять ставку на довгострокову присутність капіталу — залучають його низькими податками або їх відсутністю, а заробляють уже на супутніх ефектах: візових програмах, ліцензіях, нерухомості, сервісах, високому рівні споживання та створенні робочих місць.
І що важливо, у всіх таких моделях низькі податки означають максимально жорсткі правила, ліцензування та вимоги комплаєнсу, що звужують можливості для відмивання коштів і роблять ринок керованим, але менш зручним для криптотрейдерів та інвесторів.
В Україні ж повноцінна реалізація такої стратегії лише на етапі формування. Попри плани легалізації ринку віртуальних активів і можливий пільговий період для декларування, нинішня модель із фактичним навантаженням 18% ПДФО + 5% військовий збір та адміністративною невизначеністю поки не створює конкурентних умов.
Звісно, що в умовах війни та бюджетного навантаження говорити про «нульові податки» для крипторинку складно — держава має інші пріоритети. Але проблема не лише в ставці: найбільший бар'єр — невизначеність правил і відсутність зрозумілої моделі роботи в білому полі. Без чіткої екосистеми, зокрема зрозумілого регулятора, простих ліцензій і стимулів для локальних підприємців та криптопроєктів, країна ризикує й надалі втрачати капітал і таланти на користь глобальних хабів.