► Підписуйтесь на телеграм-канал «Мінфіну»: головні фінансові новини
Збитки сусідів та рекордні прибутки Тегерана
Третя війна у Перській затоці, що розпочалася 28 лютого, зруйнувала репутацію близькосхідних монархій як надійних постачальників дешевих енергоресурсів. Через фактичне перекриття Ормузької протоки 15% світової нафти виявилися заблокованими і не можуть дістатися до споживачів. Усі країни регіону були змушені різко скоротити видобуток, що призвело до стрімкого падіння їхніх експортних надходжень. Єдиним винятком став Іран.
За даними джерел видання, наразі країна щодня експортує від 2,4 до 2,8 мільйона барелів нафти та нафтопродуктів (з яких 1,5−1,8 млн барелів становить виключно сира нафта). Цей обсяг відповідає або навіть перевищує середні показники минулого року. Завдяки зростанню світових цін, щоденна виручка Тегерана зараз майже вдвічі більша, ніж до початку конфлікту. Левова частка цих коштів спрямовується на фінансування Корпусу вартових ісламської революції (КВІР). В основі іранської нафтової машини лежать три складові: мережа продавців, воєнізована логістика та тіньовий банкінг.
Олігархічний контроль та децентралізація
Хоча формально експортом управляє державна Національна іранська нафтова компанія (NIOC), фактично країна використовує нафту як форму ліквідності, роздаючи квоти на продаж різним відомствам — від МЗС до поліції та релігійних фондів. Цю систему контролюють близько 20 олігархів.
Серед ключових фігур — Хусейн Шамхані (син покійного Алі Шамхані, колишнього глави Ради нацбезпеки Ірану), який нині керує торговельно-судноплавною імперією. До нафтового бізнесу також залучені Моджтаба Хаменеї (сина і наступника вбитого в перший день війни верховного лідера) та родичі провідного ісламського юриста Голяма-Хоссейна Мохсені-Еджеї.
За даними аналітикині компанії Vortexa Емми Лі, саме КВІР, який має власні родовища, стоїть за останнім зростанням експорту. Значні обсяги сировини реалізують син і зять Мохсена Резаї — колишнього головнокомандувача КВІР, який у березні став військовим радником Моджтаби Хаменеї. Крім того, міжнародне крило КВІР (підрозділ «Аль-Кудс») напряму контролює 25% видобутку іранської нафти. Таку децентралізовану структуру практично неможливо паралізувати лише повітряними ударами.
Воєнізоване судноплавство та обхід санкцій
Другий стовп системи — логістика, над якою КВІР встановив тотальний контроль. Формально приватні компанії, що перебувають під американськими санкціями як підставні структури (Sahand, Sahara Thunder, Pasargad, Admiral та Persian Gulf Petrochemical Company), координують більшість вантажів разом із NIOC. Вартість нафти на одному танкері може сягати 150−200 мільйонів доларів, що в 5−10 разів перевищує вартість самого судна-перевізника.
Основний експортний термінал на острові Харг, через який зазвичай відвантажується 90% сирої нафти, переведено в режим надзвичайної ситуації. На найвіддаленішому Т-подібному причалі судна готові в разі атаки миттєво обрізати швартові кінці та відійти без допомоги буксирів. Використання найбільшого причалу «Азарпад» скорочено з міркувань безпеки. Оскільки США вже бомбили військові об'єкти на острові та погрожували його захопленням, КВІР підготував резерви. За оцінкою колишнього американського спецпредставника щодо Ірану Річарда Неф'ю, менші термінали (Джаск, Лаван, Сіррі) зараз накопичують рекордні запаси і, за максимального завантаження, здатні перебрати на себе до 25% потужностей Харгу.
Для проходження Ормузької протоки КВІР запровадив жорсткий протокол: усі дані судна передаються військовим заздалегідь, видається спецпароль, після чого танкери йдуть не центром протоки, а вузьким коридором уздовж узбережжя під конвоєм малих катерів КВІР. За даними судноплавного журналу Lloyd's List, з деяких танкерів вимагають сплатити мито в розмірі кількох мільйонів доларів.
Китайський ринок і тіньові розрахунки
Кінцевим пунктом призначення для понад 90% іранської нафти є Китай. Купують її близько 100 невеликих незалежних нафтопереробних заводів («самоварів») у північній провінції Шаньдун. На папері вони незалежні від державних гігантів КНР, які побоюються санкцій США, але реальність є іншою. Наприклад, компанія Shandong Shouguang Luqing Petrochemical, яка за ці роки придбала іранської нафти щонайменше на 500 мільйонів доларів, володіє частками у трьох спільних підприємствах із державними корпораціями.
До війни дисконт на іранську нафту марки Iranian Light становив 18−24 долари за барель порівняно з еталоном Brent. Тепер, через дефіцит сировини в Перській затоці, знижка скоротилася до 7−12 доларів. З урахуванням логістичних витрат з Малайзії, іранська нафта для Китаю зараз обходиться дорожче за Brent. При цьому базові ціни на Brent також злетіли: ф'ючерси на іранський барель з поставкою через кілька місяців досягли 104 доларів — це на 75% вище за довоєнний рівень.