Ще десятиліття тому вітрові турбіни та сонячні панелі вважалися дорогою забавкою багатих країн. Сьогодні глобальна енергетична парадигма остаточно змінилася. За даними Міжнародного енергетичного агентства (IEA), попит на електроенергію у світі б'є рекорди, зростаючи на 3,7% на рік. Причини очевидні: експансія електромобілів, масова електрифікація промисловості та ненаситні центри обробки даних, що живлять штучний інтелект.
У відповідь на цей запит світовий капітал зробив ставку. У 2025−2026 роках сонце та вітер сукупно обігнали вугілля, ставши найбільшим джерелом електроенергії на планеті. У Європейському Союзі частка відновлюваних джерел енергії (ВДЕ) наблизилася до половини всієї генерації.
Проте цей тріумф породив нову, безпрецедентну проблему, яку інженери називають «вузьким місцем пропускної здатності мереж».
Ефект «Качиної кривої» та негативні ціни на енергію
Уявіть собі швидкісну магістраль, яка опівдні абсолютно порожня, але рівно о шостій вечора на ній утворюється багатокілометровий затор. Саме це зараз відбувається зі світовими енергомережами.
Коли сонце стоїть високо, мільйони сонячних панелей генерують стільки енергії, що пропозиція колосально перевищує попит. Виникає парадоксальне ринкове явище — «канібалізація цін». Аналітичний центр Ember фіксує: у семи країнах Європи ціна на електроенергію падає нижче нуля понад 5% часу на рік. Виробники змушені доплачувати системі, щоб вона забрала їхню енергію. Але як тільки сонце сідає, а люди повертаються додому і вмикають прилади (формуючи графік споживання, схожий на спину качки — так звану «качину криву»), ціни злітають у космос, адже доводиться екстрено запускати дорогі газові станції.
Саме тому фокус світових інвесторів фундаментально змістився. Сьогодні гроші вкладають не просто у генерацію, а у гнучкість: гігантські акумуляторні батареї (BESS), управління попитом та віртуальні електростанції (VPP).
Зруйнована архітектура: реалії української генерації у 2026 році
Поки світ вирішує проблеми надлишку енергії, енергетичний сектор України проходить через найжорсткіший стрес-тест у сучасній історії. Збройний конфлікт повністю перекроїв енергобаланс країни.
До 2022 року Україна покладалася на масивні атомні блоки (базова генерація) та теплові електростанції (ТЕС), які працювали як маневрові потужності, покриваючи ранкові та вечірні піки. Сьогодні ця радянська архітектура де-факто мертва. За оцінками моніторингових місій та аналітиків Центру стратегічних та міжнародних досліджень (CSIS), Україна втратила близько 27 ГВт (а за деякими оцінками до 64%) встановленої потужності. Знищено або критично пошкоджено 90% теплової та 50% гідрогенерації. Збитки інфраструктурі ще наприкінці 2024 року перевищували 20 мільярдів доларів.
Парадоксально, але на тлі цієї катастрофи в Україні стався математичний стрибок частки «зеленої» енергії. Лише у 2025 році було встановлено понад 1,5 ГВт нових сонячних потужностей. Проте, як зазначає Ярослав Корніяченко, CEO & Founder Vlasne Misto, ця статистика має подвійне дно:
«Частка зеленої енергії змінюється не тому, що ми різко стали більш екологічними, а, тому що система втратила частину традиційної генерації та мереж. Але паралельно з проблемою ми маємо шанс сформувати власну безпеку без залежності від вугілля, палива для атомних блоків, надмірної залежності від природного газу Але ключове питання не у % ВДЕ, а в балансі. Питання в тому, де ці ВДЕ стоять і як вони інтегровані. Якщо сонячні чи вітрові станції підключені до пошкодженої централізованої мережі, їхня частка в статистиці мало що означає для безпеки конкретної громади. Система сьогодні не просто навантажена — вона фактично перемотана ізолентою. І проблема не тільки в генерації, а в транспортуванні електроенергії».
Справжня ціна мегавата: чому сонце і вітер об'єктивно дешевші
Щоб зрозуміти, чому ринок рухається у бік ВДЕ навіть під час війни, достатньо поглянути на цифри. У фінансах існує показник LCOE (нормована вартість електроенергії), який враховує всі витрати на будівництво, паливо та обслуговування електростанції протягом усього її життя.
Звіт фінансового інституту Lazard за 2025 рік доводить: відновлювані джерела енергії утримують абсолютне лідерство у конкурентоспроможності.
Проте, як пояснює Корніяченко, дивитися лише на вартість самого кіловата — небезпечна помилка:
«В Україні тривають дискусії щодо зеленого тарифу. Яка справжня собівартість виробництва сонячної та вітряної електроенергії? Держава має їх дотувати? Сонце і вітер сьогодні вже не є дорогими технологіями. Собівартість генерації конкурентна. Але проблема не в кВт·год на виході станції. Проблема — в системних витратах: балансування, резерв, мережі, диспетчеризація. Коли ми дивимось лише на LCOE — ми обманюємо себе. Чи потрібно дотувати? Дотувати потрібно не технологію, а архітектуру системи. Якщо ВДЕ інтегровані в децентралізовані острови з власним балансуванням — вони економічно виправдані. Якщо це просто додаткова генерація в старій системі — це перекладання витрат на всіх».
Держава нарешті усвідомила цей факт. Класичний «зелений тариф», який висмоктував мільярди гривень з бюджету (лише у 2025 році борги сягнули астрономічних сум), відходить у минуле. На початку 2026 року парламент ухвалив законопроєкт № 13219. Він впроваджує «чисту премію», змушуючи виробників продавати енергію на вільному ринку, а також легалізує Cable-pooling — можливість підключати сонячну панель, вітряк та батарею до однієї точки в мережі.
Ілюзія атомної нескінченності та виклики зими
Сьогодні часто можна почути думку, що Україну врятує виключно атомна енергетика. Справді, 15 вітчизняних реакторів (6 з яких знаходяться в окупації на Запорізькій АЕС у стані «холодного зупину») тягнуть на собі базове навантаження країни. Але цифри невблаганні.
Аналіз вікової структури показує, що 6 із 15 атомних енергоблоків України були підключені до мережі ще до кінця 1985 року, тобто вже перетнули хронологічний 40-річний рубіж. Важливіше інше: оригінальний проєктний ресурс радянських реакторів ВВЕР становив рівно 30 років. На сьогодні 12 із 15 блоків (80% усього парку) вже вичерпали цей початковий ліміт і працюють виключно завдяки складним програмам подовження ліцензій.
Ця інфраструктура фізично старіє. Чи може сонце замінити атом, особливо враховуючи суворі українські зими?
«Виробіток падає. Взимку — суттєво. Але знову ж — питання не в сезонності. Питання в системному підході. Сонце саме по собі не вирішує нічого. Сонце + накопичення + низькотемпературні теплові контури + локальна когенерація + вітер — вже інша історія. Україна сьогодні стоїть не перед вибором атом чи сонце. 75% атомних блоків уже перейшли 40-річний рубіж LTO. Їх модернізація потребує мільярдних інвестицій, а нове будівництво — це десятиліття. Газопоршневі ТЕЦ — тимчасове рішення, адже ми залежні від газу, власний видобуток обмежений, біометан лише набирає обертів. Тому відповідь — не у відсотках ВДЕ. Відповідь — у балансуючих децентралізованих мережах. Коли громада може працювати автономно, а не чекати, поки хтось відремонтує чергову магістральну лінію. І саме такі моделі сьогодні поступово починають реалізовуватись — коли енергія перестає бути товаром з розетки, а стає частиною стратегічної інфраструктури розвитку території. Бо питання вже не про зелений перехід. Питання — про енергетичну зрілість країни», — наголошує Корніяченко.
Мікромережі та «енергетичні острови»: рецепт виживання міст
Відповіддю на системні руйнування стала побудова так званих мікромереж, або «енергетичних островів».
Що це таке? Це локалізована група джерел енергії (сонячні панелі на дахах, газопоршнева установка, акумулятори), яка у штатному режимі працює разом з великою мережею. Але щойно стається ракетний удар або блекаут, розумна автоматика за частки секунди «відрізає» мікромережу від магістралі. Громада, лікарня чи завод продовжують жити автономно.
Але чи легше знищити такі розосереджені об'єкти? Ярослав Корніяченко дає чітку відповідь:
«Великі ТЕС чи ГЕС — це концентровані об'єкти, які легко вивести з ладу одним ударом. Станції ВДЕ — більш розосереджені. Але якщо вони всі з'єднані в одну централізовану систему без локальних мереж і балансування, достатньо пошкодити підстанцію або магістральну лінію — і зелена генерація перестає бути корисною. Тому не питання, що складніше знищити. Питання — чи створюємо ми енергетичні острови з локальним балансуванням, чи просто додаємо ще один тип генерації в стару архітектуру».
Практичні приклади доводять, що українці швидко вчаться. У місті Вінниця вже розгорнуто п'ять повноцінних муніципальних мікромереж, що інтегрують дахові СЕС, мікро-ГЕС, системи когенерації та промислові акумулятори. У Миколаєві Центр реабілітації дітей виживав під час 32-годинних блекаутів завдяки автономній сонячній системі з батареєю на 100 кВт-год. Хмельницький національний університет створив власний гібридний «острів» потужністю 4,4 МВт, а на Волині компанія запускають гігантський вітропарк на 147 МВт, який стабілізує напругу у всьому західному регіоні.
Проте, ризик неправильного розвитку залишається. Зараз в Україні реалізуються нові проєкти зеленої електрогенерації. Їх багато, але більшість з них — це моно-генерація: або сонце, або вітер, рідше — біогаз, інколи сонце + BESS. Часто це рішення під фінансову модель, а не під енергетичну безпеку, пояснює Корніяченко. Фактично формується власний ринок збуту — під PPA, під трейдинг, під балансуючий ринок. Але без локальних мереж і без споживача поруч — це не про стійкість, це про дохідність.
Батареї (BESS) та Корпоративні контракти (PPA): новий стандарт бізнесу
Щоб створити такий баланс, системі потрібні промислові акумулятори (BESS). Завдяки технологічному стрибку, літій-залізо-фосфатні (LFP) батареї стрімко подешевшали. У 2026 році вартість комерційної системи «під ключ» в Україні становить $360-$690 за кВт-год. Масштаб трансформації підтверджує стратегічна угода між українською KNESS Group та китайською Hithium на постачання в Україну 2 ГВт-год систем зберігання енергії.
Бізнес також отримав нові фінансові інструменти.Замість того щоб сподіватися на державні аукціони, компанії масово укладають корпоративні договори купівлі-продажу електроенергії. Це контракти на 10−20 років, за якими завод купує чисту енергію безпосередньо у власника вітропарку. Це фіксує витрати для бізнесу і дає гарантії банку для видачі кредиту девелоперу.
А щоб зробити цей перехід доступним, держава змінила фокус. Оновлена програма «Доступні кредити 5−7−9%» дозволяє підприємствам у зонах воєнного ризику отримувати кредити на газопоршневі установки, СЕС та BESS під безпрецедентний 1% річних на перші 5 років. Додайте до цього дозвіл на прискорену амортизацію (до 50% списання вартості обладнання у перший рік) та грантові лінії від ЄБРР та IFC — і ми отримаємо повноцінний фінансовий двигун для децентралізації.
Україна стоїть на порозі найбільш масштабної та вимушеної енергетичної трансформації у світі. Зелений перехід тут — це не данина моді, а питання базового виживання, енергетичної зрілості та національної безпеки.