Отже, звершилося! Київ вистояв під натиском троянських коней кремля в ЄС, не спокусився на корупціогенні пропозиції «азербайджанського» чи якогось там іншого газу, і зрештою змусив москву припинити експорт газу в Європу транзитом через Україну.
У такий спосіб агресор позбавиться десь $6−6,5 млрд річного доходу від газового експорту, що є одним із каналів фінансування війни.
З огляду на історичний масштаб події — завершення понад півстолітньої ери експорту російського газу до Європи через Україну, варто згадати деякі маловідомі факти.
Газ йшов із Заходу на Схід
Перш ніж Радянський Союз став експортером газу на лінії Схід-Захід, всередині СРСР газ у 50−70-тих роках рухався із заходу на схід. І це був український газ, що видобувався як на заході країни — Дашавське родовище, так і на сході — Шебелинка.
Газопроводами Дашава-Київ-брянськ-москва та Дашава-мінськ-Вільнюс-Рига природний газ західноукраїнських родовищ постачався до росії та інші республіки СРСР.
Сучасний маршрут руху потоків природного газу Схід-Захід із родовищ-гігантів Центральної Азії, Уралу та Західного Сибіру до Європи формувався впродовж 60−80-х років XX століття у період холодної війни.
Спочатку експортні газові постачання були спрямовані лише окремим країнам-сателітам СРСР у Східній Європі — членам Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) та Організації Варшавського договору (ОВД) — Польщі та Чехословаччині, а згодом і нейтральним Австрії та Фінляндії.
Загострення радянсько-китайських відносин аж до збройного конфлікту у березні 1969 року навколо острова Даманський на Амурі, поставило СРСР, згідно з тогочасним баченням кремля, перед загрозою війни на два фронти — зі США і НАТО на заході та з Китаєм на сході.
Це стимулювало радянське керівництво перейти до політики розрядки у відносинах із Заходом, тим паче, що Карибська ракетна криза 1962 року завершилась не на користь СРСР. Старт у листопаді 1969 року в Гельсінкі переговорів між СРСР та США щодо обмеження стратегічних наступальних озброєнь прискорив підписання відомого 20-річного контракту «газ-труби» між урядами Радянського Союзу та Західної Німеччини. З його підписанням почали реалізовуватись масштабні проєкти будівництва трансконтинентальних газотранспортних систем, якими природний газ мав потрапити у Західну Європу — до ФРН, Італії, Франції.
Проєкт «Братство»
Лишається маловідомим той факт, що перші експортні постачання природного газу з СРСР забезпечувались саме з родовищ, розташованих у західній частині України.
Експорт газу в західному напрямку, що розпочався з Польщі в 1956 році, був розширений експортом через новий газопровід із символічною назвою «Братство» (Долина-Ужгород-Державний кордон). Він почав забезпечувати блакитним паливом Чехословацьку Республіку.
Запуск «Братства» відбувся у 1967-му, а протягом наступного року трубопровід із території Словаччини був продовжений за межі Східного блоку і газ почав надходити до нейтральної Австрії.
Також маловідомим є той факт, що проєктні роботи за основними радянськими газотранспортними системами виконувались в Україні — у Києві. Після звільнення України від нацистської окупації 29 вересня 1944 р. у Києві було створено «Укрдіпрогазпалпром» — українське відділення московського Державного інституту з проєктування підприємств промислового рідкого палива та газу «Діпрогазпалпром».
Після низки трансформацій ця українська проєктна організація стала Всесоюзним науково-дослідним та проєктним інститутом із транспорту природного газу «ВНДПІтрансгаз» Міністерства газової промисловості СРСР.
Саме цей інститут розробив проєктну документацію перших магістральних газопроводів як всередині СРСР, так і експортних, серед яких:
- Дашава-Київ-брянськ-москва,
- «Союз» (оренбург-Західний кордон СРСР)
- «Прогрес» (ямбург-Західний кордон СРСР)
- Середня Азія-Центр;
- СРСР-Народна Республіка Болгарія;
- уренгой-помари-Ужгород;
- торжок-Долина,
- а також багато інших на території росії.
Не тільки валюта, а й узалежнення Європи
Доцільно нагадати, що ці масштабні інфраструктурні проєкти реалізовувались з метою збільшення валютних надходжень до СРСР, який потребував їх для досягнення військового паритету зі США та НАТО.
Цього можна було досягти, експортуючи енергоносії до країн-членів НАТО та Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС). Однак не тільки валютними потребами керувалося радянське керівництво.
Метою масштабного нарощування експорту нафти та газу було узалежнення Західної Європи від СРСР, відрив її від США, а нейтральні Австрія та Фінляндія мали стати прихильнішими до москви.
Іван Діяк, член-кореспондент Академії гірничих наук України, який був на керівних посадах української державної компанії «Укргазпром» у 1972−1998 р.р. та брав безпосередню участь в проєктах будівництва радянських газопроводів, особливо відзначає період початку 80-х років.
За його спогадами, тоді радянським керівництвом була остаточно сформульована стратегічна мета створення трансконтинентальних газотранспортних систем Схід- Захід. На радянські наміри узалежнення провідної економіки Європи від постачань газу зі Сходу вказують і російські експерти.
Перша газова агресія
З огляду на те, що рівно 16 років тому Газпром за вказівкою кремля вдався до акту газової агресії проти України та ЄС, варто згадати тих, хто не тільки не здригнувся, але й майстерно показав всім «кузькіну мать», розвернувши ГТС в реверс протягом 36 годин для подачі газу з західних ПСГ у центр, на південь і схід, і не залишивши москві шансів влаштувати Холодомор холодного січня 2009 року.
Під орудою тогочасного очільника «Нафтогазу» Олега Дубини та його заступника й інженерного генія ГТС Ярослава Марчука було зроблене неможливе, після чого і в росії, і в Європі зробили висновок — «виявляється, так можна було» і можливість реверсивного використання газопроводів стала нормою в ЄС. Вони й усі ми навіть і не здогадувались в той час, який сценарій кремля було зірвано.
Газова криза 2009 року мала далекосяжні цілі. Вона повинна була зіграти роль детонатора для провокування політичного конфлікту в Україні по лінії Схід-Захід. Задум полягав у тому, що, в разі повного припинення постачання газу (для внутрішнього споживання + транзит до ЄС), влада в Україні не зможе забезпечити подачу його з розташованих на заході країни основних ПСГ на схід, в основні промислові центри, які залишаться без газу та тепла. Таким чином, це повинно було спровокувати, за задумом російських стратегів, «соціальний вибух на сході та півдні України».
Не випадково 12 січня 2009 р. у російських ЗМІ з’явилися публікації на тему «перегляду кордонів» в СНД і заяви російських політиків: «Депутат Держдуми pф Костянтин Затулін не виключає, що росія „в потрібний момент подасть знак“ південно-східним регіонам України для входження до складу росії».
Цей знак міг бути поданий вже через деілька днів, якби українська сторона погодилась на пропозицію «Газпрому» від 13 січня щодо відновлення транзиту газу на Балкани та Туреччину за його схемою. Голова правління НАК «Нафтогаз України» Олег Дубина відхилив цю пропозицію:
«Пропозиція, яка надійшла від росії, прокачати трубопроводом України газ зі входом в ГВС „Суджа 1200“ до Молдови, Болгарії і Румунії, може загрожувати тим, що нам доведеться відключити від газу Одесу, Дніпропетровськ, Донецьк».
Читайте також: Газове посередництво: скільки може принести українському бюджету транзит
Якби Київ повівся на газпромівську пропозицію, то мешканці міст-мільйонників, а також цілої низки менших промислових міст сходу та півдня України, залишившись би без газу та опалення при температурах нижче -10°-15°С, безперечно, вийшли б із протестами на вулиці. І ці протести, поза всяким сумнівом, мали б політичні вимоги й були б підтримані регіональною владою, комуністами, православною церквою московського патріархату, що мали традиційно проросійську орієнтацію та фінансування з російських джерел.
А оскільки Польща перебрала головування в ЄС, і країна покінчила зі споживанням російських енергоресурсів і є державою Балтійського регіону, то є гарна нагода покінчити і з російською нафтою на Балтиці — зачинити нафтове «вікно в Європу» для агресивного режиму кремля, а також прибрати винятки для трубопровідного постачання нафти в санкційному режимі ЄС для троянських коней путіна — режимів Орбана та Фіцо.