Фази «демографічного колапсування»
У 2013-му році населення України складало 45,5 млн осіб. За умови відсутності перепису, ця цифра могла бути завищеною на декілька мільйонів.
Перша фаза «демографічного колапсування» відбулась у 2016 році — внаслідок окупації Криму та частини Донбасу, а також в результаті першої хвилі міграції за кордон, — населення країни скоротилось до 42,7 млн (цифри знову ж таки завищені).
У 2021 році чисельність населення в Україні вже визначали на рівні 37 млн осіб (міграція та наслідки пандемії).
Отже, перша фаза — це скорочення населення з 45 до 37 млн, або на 8 млн осіб, тобто на 19%.
Друга фаза розпочалася з початком повномасштабного вторгнення рф на територію України. Чисельність населення скоротилося з 37 до 28 млн, або на 9 млн осіб, чи 24%.
Сукупно Україна втратила 17,5 млн людей (природнє скорочення, міграція, населення в окупації, втрати на війні, пандемія), або 39%.
Дивним чином, але відбулося вражаюче співпадіння: на кожній фазі ми втрачали в середньому по 20% демографічного потенціалу.
Якщо війна буде заморожена у 2024-му році, фінал колапсування демографічної моделі застигне на позначці приблизно 25 млн людей.
У випадку продовження війни найближчі два-три роки, Україна може втратити чергові 20% свого демографічного потенціалу, або 5 млн осіб. Тобто населення ризикує скоротитись до 20 млн.
Ще катастрофічніша ситуація відбувається з робочою силою працездатного віку: її чисельність скоротилася з 19,4 млн до 11 млн, або на 8,4 млн осіб, тобто на 43%. У фіналі нас чекає приблизно 8 млн, тобто падіння складе 59%.
Чому скорочення економічно активного населення відбувається вищими темпами, ніж падіння кількості населення країни загалом?
Тут все закономірно: мігрують активні та працездатні. Пенсіонери, зазвичай, залишаються вдома. Крім того, на окупованих територіях пенсіонерів залишається завжди пропорційно більше, ніж інших вікових груп населення.
У випадку затягування війни, чисельність робочої сили в Україні може скоротитися до 6 млн осіб. І це буде катастрофічно мало для такої великої країни.
Читайте також: Чому Україні невигідно розвивати своє виробництво та що з цим робити
Що «витягувало» українську економіку раніше
Ще у 2019-му році я написав статтю «Проблема зростання. Якщо Україна не поверне мігрантів, то може втратити ще 10 млн осіб». Багато з її висновків зберігають свою актуальність й досі.
В моделях оцінки конкурентоспроможності, які застосовував Всесвітній економічний форум у Давосі для класифікації країн за типом економічного зростання, Україна перебувала в нижній частині кошику «факторних» держав, тобто економік, які спираються на який-небудь базовий, внутрішній фактор конкурентоспроможності, або їх комбінацію.
Наприклад, в Саудівській Аравії це нафта.
У нас в різний час це були: дешева робоча сила (даний фактор почав стрімко зникати перед війною), орендний характер землекористування, коли агровиробники не відволікали фінансовий ресурс на викуп землі і вкладали кошти в розвиток своїх господарств, власна сировина, зокрема, аграрна.
Ми так і не змогли перейти в другу корзину країн, де основою конкурентоспроможності є продуктивність праці (маркер цілої низки успішних держав, що розвиваються, які проводять національну промислову політику). Водночас, наші квазіфактори конкурентоспроможності поступово згасають.
Кваліфікована робоча сила в Україні не така вже й дешева, вартість енергоресурсів вище, ніж у країн — економічних конкурентів, лібералізація ринку землі загрожує руйнуванням сформованих бізнес-моделей в аграрному секторі, держава повністю відмовилася від проведення суверенної промислової політики.
І, звичайно, нам ще дуже далеко до переходу в третю групу найрозвиненіших економік світу, де фактор конкурентоспроможності — це інновації, творча модель розвитку та економіка знань.
Хоча дана класифікація вже не використовується ВЕФ, так як світ стає складнішим, але загалом це дуже показова стратифікація країн за типом економічного зростання.
Отже, з одного боку, найближчим часом Україна втратить свої ще існуючі базові квазіфактори конкурентоспроможності, а з іншого — вже завтра нашій країні доведеться витримати черговий іспит із конкуренції в системі глобального поділу ринку праці за місце в світових ланцюгах доданої вартості.
І все це на фоні глобальної фрагментації, перезавантаження ключових світових ринків і бізнес-моделей міждержавної промислової кооперації.
Закон Оукена і як він працює в українських реаліях
В економічній науці використовується закон Оукена, який був розроблений Артуром Мелвіном Оукеном, головою Ради економічних консультантів при президентові США в 1968—1969 рр., неокейнсіанцем і автором концепції «індексу нещастя», ученим, який увійшов до рейтингу «100 відомих економістів після Кейнса».
Суть цього закону в наступному: є певна емпірична залежність між темпом зростання ВВП та динамікою рівня безробіття. Наприклад, скорочення темпів зростання валового продукту на 2 в.п. призводить до зростання безробіття в середньому на 1 в.п.
До речі, цей закон майже спрацював у нас в 2022 році: ВВП впав на 29%, а безробіття зросло з 9% до 28% (згідно із законом Оукена мало зрости: ((29+3)/2) + 9% = 25%.
В реальності, безробіття минулого року зросло до 28%.
Для базової моделі темпи зростання ВВП приймаються в розрахунку 3% щорічно.
Природно, існує широкий спектр допусків і обмежень щодо застосування цього закону, залежно від типу економіки, регіональних відмінностей тощо, але загалом — це хороший спосіб перевірити потенціал такого джерела зростання, як людський капітал.
Але повернемося до закону Оукена. Існують різні числові інтерпретації описаної економістом залежності між ВВП і рівнем безробіття.
Так звана шкала Чеддока, яка показує, що прямий зв'язок між зазначеними показниками є, але він не повний, тобто в кожній країні можуть бути свої варіанти: 1 до 3 або 1 до 2 при падінні ВВП та зростання безробіття.
А що можна сказати про характер зворотньої залежності?
Існує залежність і між зростанням ВВП та скороченням безробіття, яка працює інакше. Деякі дослідження показали, що при зростанні ВВП на 100 б.п. рівень безробіття скорочується на 25 б.п.
Тут потрібно зробити одне застереження: зростання/падіння безробіття в контексті динаміки зміни ВВП оцінюється лише на рівні, що перевищує так зване структурне безробіття в розмірі 3−4%, який буде завжди, якщо ми, звичайно, аналізуємо не тоталітарну економіку.
Як ці показники інтерпретувати в українських умовах?
Якщо відняти структурне безробіття, у нас є приблизно 15% економічно активного безробітного населення, яке, чисто теоретично, можна залучити в господарський обіг.
Тобто у випадку післявоєнного відновлення, ми дуже швидко підійдемо до так званого структурного безробіття у 3−4%.
Основними поглиначами трудових ресурсів стануть ті галузі, які є найбільшими роботодавцями, тобто сектор торгівлі, ремонту та надання послуг, транспорту та зв'язку, переробної промисловості.
Високі темпи розвитку без створення нового індустріального ядра в українських реаліях неможливі.
Найпроблемніший напрямок — саме промисловість, де використання «екстремальних» вікових груп обмежено, й існують відносно високі вимоги щодо рівня кваліфікації персоналу.
У такій парадигмі розвитку у нашої країни є декілька варіантів, серед яких:
- або нарощування наявного промислового потенціалу (з дефіцитом трудових ресурсів, відповідно до закону Оукена) і підвищення продуктивності праці, але для цього потрібно буде залучити не менше $10 млрд прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в рік у реальний сектор економіки;
- або «утилізація» промислового ядра та перехід у формат сервісної економіки (з акцентом на сектор послуг).
В останньому варіанті існує небезпека того, що Україна може втратити ще 5 млн осіб, які поїдуть працювати за кордон, а великі мегаполіси (окрім Києва та Львова) деградують.
При цьому в країні потрібно забезпечити високий рівень особистої безпеки, інфраструктурний розвиток та якісне середовище для мікропідприємництва.
Природно, посилення трудової міграції не буде викликано виключно скороченням робочих місць у промисловості: це ефект мультиплікації, коли мігрують члени сім'ї, скорочується зайнятість у суміжних сервісних сегментах економіки та сфері послуг.
Наприклад, коли зупиняється містоутворююче підприємство, то страждає все місто, а не тільки штатні працівники.
«Сервісний» сценарій чи варіант із $10 млрд інвестицій: що краще
З погляду ймовірності зазначених вище сценаріїв, існують певні нюанси.
«Сервісний» варіант найбільш ментально близький до нинішнього уряду, але посадовці навіть не уявляють складність його реалізації в нинішніх українських реаліях.
Ба більше, цей варіант загрожує тотальною економічною катастрофою, тут, як у прислів'ї «пан або пропав», можна остаточно зруйнувати індустріальне ядро і не побудувати якісну економіку послуг.
Варіант із $10 млрд інвестицій та зростанням продуктивності поки що хороший лише на стадії презентацій та передвиборних політичних програм.
Тут нас підстерігає пастка у вигляді закону Оукена: при високих темпах зростання ВВП у моделі випереджаючого розвитку вже через декілька років буде вичерпаний потенціал у вигляді існуючих трудових ресурсів із урахуванням кадрового резерву.
Швидке зростання української економіки на початку нульових років відбувалося ще на старій демографічної базі, якої вже немає.
Металурги та хіміки з африканських країн: наскільки це реально
Потенційно ситуацію могли б змінити трудові мігранти з найбідніших країн. Якщо оцінити показники оплати праці за даними МОП, то ми можемо цікавити лише працівників із тих держав, де подушовий трудовий дохід складає менше $200 на місяць.
Якщо не брати зовсім екзотичні та далекі від нас держави, це можуть бути: Камбоджа, Сирія і низка африканських країн, таких як Мозамбік, ДРК, Конго, Чад.
Наскільки вихідці з Африки змогли б стати українськими хіміками, металургами і ракетобудівниками — питання складне.
І справа тут не в дискримінації, а в тому, що африканські країни активно реалізують свої національні промислові політики, а надлишок населення, не поглинений цим процесом, виїжджає на заробітки в ЄС і США, зазвичай, в сектор послуг.
Або мігрує у високорозвинені країни в пошуках соціальних виплат.
Часи в'єтнамських ткаль на підприємствах легпрому УРСР залишилися в далекому минулому.
Так само, як і стереотип про індусів, які працюють за один долар у день (Індія з понад $500 нетто-зарплати на місяць на свої підприємствах вже попереду багатьох країн).
Отже, єдиний вихід для нас — згадати про свою «економічну складність», змінити соціальну політику держави і повертати втрачений трудовий потенціал пропорційно параметрам реалізації національної промислової політики.
Читайте також: Зарплати в Україні виросли на 20%: чому українці не стали багатшими