Жорсткий енергетичний тиск Росії — вже 1993 року російський уряд погрожував перекрити постачання газу в Україну, а 1994 росіяни вимагали передати їм українську газотранспортну систему в оплату боргу — призвів до того, що 1997 року Україна пішла на поступки Росії. Уряд відмовився від ідеї підвищити тариф на транзит газу до ринкового і погодився на розміщення Чорноморського флоту у Севастополі. Росіяни скористалися тим хаосом, який тоді домінував в українській енергетиці.

Щоб якось навести лад у галузі, було вирішено піти по російському шляху — консолідувати всі газові активи в одній величезній корпорації. Тому 1998 року рішенням президента Кучми та Кабінету міністрів і було створено НАК «Нафтогаз України». Таким чином головні повноваження з регулювання галузі перейшли від Фонду державного майна та Державного комітету нафтової та газової промисловості до державної корпорації.

Проблема полягала в тому, що корпорацією «Нафтогаз» був тільки номінально. По суті він залишався бюрократичною надбудовою над галуззю, експлуатував «трубу» і «свердловини». Крім того, українська бюрократія стримувала розвиток приватного видобутку, що посилювало монопольне положення «Нафтогазу». Було питанням часу, коли державного гіганта зроблять годівничкою чиновників і як швидко там з'являться російські лобісти. Це сталося майже миттєво.

Буде неправильно казати, що за 25 років існування корпорації у «Нафтогазу» не було успіхів і успішних проєктів. НАК зберіг цілісність і ефективність газотранспортної системи; зумів налагодити реверс газу — спочатку з Польщі 2012, а потім зі Словаччини 2018; виграв арбітражне провадження проти Газпрому й уклав вигідний для країни транзитний контракт, за яким росіяни вимушені платити навіть зараз.

Але спроба зібрати всю галузь в одній компанії сформувала монополіста з гіпертрофованою ринковою владою. Яку, звісно, останніми роками намагаються зменшити — відокремити видобуток від транспортування, а транспортування від розподілення. Проте Нафтогаз досі лишається надто громіздким, його звітність і бізнес-процеси недостатньо прозорими, а спроба зберегти політичні бали в очах приватних споживачів формує величезні борги компанії перед бюджетом (так, на 2024 рік компанія вимагає від бюджету 180 мільярдів гривень для забезпечення власного платіжного балансу). І корпоратизація «Нафтогазу» поки не розв'язала цю проблему.

Що ж робити? Інструмент тільки один — збільшувати «ринковість» газової галузі. Держава досі не позбулася шкідливої звички підтримувати «Нафтогаз» коштом промислових споживачів та приватних видобувачів. Цей підхід ніяким чином не наблизить ані енергетичну незалежність країни, ані створення сприятливих умов для економічного розвитку.

Ефективність енергетичних ринків зростає майже виключно тільки тоді, коли ринкова влада монополістів знижується. Саме так діяло Сполучене Королівство у 80-х, коли обмежило ринкову владу найбільшої газової корпорації — British Gas. Британці реалізували складну програму обмеження ринкової влади великих постачальників. Для початку — 1985 — вони приватизували сам British Gas. А потім з 1986 року почало діяти нове регулювання на газовому ринку, яке мало обмежити вплив всіх великих гравців. Британський регулятор постійно слідкував за тим, щоб частка малих та середніх гравців збільшувалася.

У підсумку за 30 років реалізації такої політики частка British Gas скоротилася з 55 до 12,7%, а видобуток газу збільшилася на 42%. Це при тому, що запаси на Британських островах та навколишньому шельфі значно поступаються потенціалу України. До речі, в стратегічному плані «Нафтогазу», який почав діяти 2021 року і який згорнула війна, було передбачено збільшення частки корпорації на ринку газу. Хоча це прямо протилежно національним інтересам.

Подібна до британської політика реалізується у Франції, Іспанії та Італії. Там майже відсутній видобуток газу, але у всіх трьох країнах існували потужні монополії на постачання та розподіленні газу. Але обмеження монополій дозволило скоротити частку найбільших постачальників з 55−70% до 15−20%. Німеччина після того, як «Газпром» ледь не монополізував постачання та розподілення газу в цій країні, теж йде шляхом демонополізації. Бо тільки це у довгостроковій перспективі допомагає мінімізувати ризики енергетичної безпеки.

Чи потрібно ліквідовувати Нафтогаз чи приватизувати його по частинах? Точно не зараз. По-перше, зараз країна все ще надто вразлива для таких рухів на ринку енергетики. По-друге, через війну капіталізація Нафтогазу об'єктивно значно знизилась і знайти адекватного інвестора з адекватною ринковою пропозицією практично неможливо. Але працювати над зменшенням ринкової частки «Нафтогазу» треба вже зараз.

«Укргазвидобування» може вже зараз бути виділено в окрему державну корпорацію, потенційно її навіть можна розділити на кілька менших гравців ринку з територіальним розподілом діяльності. Функції, які залишаються за корпорацією в такому випадку, — керування Оператором ГТС, транзит, трейдинг, зберігання газу, реалізація інвестиційних проєктів з засвоєння великих родовищ — можуть ефективно виконуватися поточною структурою. Крім того, ми маємо повністю відновити функціонування наглядової ради та зробити добір менеджменту «Нафтогазу» максимально прозорим. Не тільки для того, щоб компанія працювала прозоро зараз. Але й для збільшення капіталізації в контексті майбутньої приватизації, після війни.

Можливо, вже зараз варто вибудовувати комунікацію з великими нафтогазовими компаніями зі США та Європи, а також з інвестиційними фондами, що можуть стати стратегічними інвесторами у майбутньому. І це — найкращий шлях зробити громіздкого монополіста ефективною корпорацією. І складовою енергетичної незалежності України.

Олександр Кацуба — український підприємець, експерт у сфері енергетики, власник компанії АЛЬФА ГАЗ.