Народний депутат та економіст Віктор Пинзеник поділився баченням ситуації навколо підвищення цін на газ у своєму блозі на Facebook. Публікуємо скорочену версію.

Можливо, дехто хотів би почути від мене: «Ніякого підвищення цін на газ. Газ має роздаватися безплатно» чи «IMF, get away! Забирайся з України і не нав’язуй нам цінових рішень!» Але я не скажу ні першого, ні другого.

Скільки ми платили за газ до останнього підвищення? Якщо хтось вважає, що 7 тис. грн (округлюю) за тисячу кубометрів, то це ілюзія. Ми завжди платили і платимо за газ реальну ціну. І коли це було 450 доларів, і коли 304 долари — у вересні 2018 р. на кордоні. Просто ми платили і продовжуємо платити другу частину вартості такими болотистими манівцями, що тільки чортам там добре водиться. Саме там ходить та невидима частина ціни, яку ми чомусь вважаємо, що платить хтось інший, але не ми.

Та це далеко не так. Невидиму частину оплати робить бюджет. Інколи бачити і розуміти це легше, бо це відбувається напряму. Часто це відбувається складніше – через доходи публічної компанії Нафтогаз України, які все одно зав’язуються на бюджет. Бо публічна компанія, як і бюджет, належить українській громаді. У зв’язку з цим варто пригадати 104 млрд. грн. наших грошей, які довелося сплатити бюджету компанії у 2015 р. Це «гріхи» не тільки цього року, а й багатьох попередніх років.

В наших головах ніяк не може зачепитися думка, що бюджет формується тільки з нашої кишені. Ми думаємо, що це відбувається тільки через прибутковий податок. Але це не єдиний канал. Виключним платником такого джерела казни як ПДВ та ін. є кишеня громадян. Бо це – спеціальна надбавка до ціни конкретного товару. А немає подібних думок у наших головах мабуть тому, що сплачуючи за хліб, ми розуміємо, що оплачуємо. А сплачуючи додатково ПДВ при купівлі хліба, ми не знаємо, за що платимо – за оборону, освіту, медицину, чи за той же газ, бо гроші потрапляють спочатку у спільну бочку, що зветься бюджетом.

Таким чином, ми завжди платили, платимо і будемо сповна платити за газ. Просто одну частину ми платимо самі, а другу – спільно, громадою. У кінцевому рахунку ми платимо за газ навіть більше, ніж так звана ринкова ціна купівлі, бо в тихому болоті чорти добре бенкетують.

Чи виправдана система багатоканальної оплати газу? Суть у тому, чи повинні ми з нашої спільної бочки підтримувати усіх, чи тільки тих, кому найважче. У мене таке питання ніколи не викликало роздвоєння особистості. Я розумію політику, коли підтримують саме найбідніших. Коли ж це роблять ціною, то гроші потрапляють у кишені і тих, для кого річна оплата газу – це один похід у ресторан. Більше того, перевагу якраз отримують ті, хто більше споживає газу. А це не найбідніші. Унікальний варіант соціальної політики.

Наявність двох цін на газ, що відрізняються майже на 4 тис. грн. за тисячу кубометрів – це клондайк для зловживань і корупції. Достатньо, щоб дешевший газ потрапив туди, де мали б платити значно вищу ціну. Облік у нас – краще не буває. Чи ми віримо в чесних чиновників, які щодня і щогодини контролюватимуть грошово-газові потоки, спокійно дивлячись, як поруч рікою течуть чиїсь гроші (бо ми ніяк не хочемо сприйняти бюджет як свій, а не чийсь, чужий)?

Постачання газу для населення, виробникам тепла і гарячої води сьогодні монополізовано, його продаж здійснює одна компанія. А цей ринок має стати конкурентним. І споживачі повинні отримати можливість обирати постачальника, того, хто пропонує кращі умови. Це неможливо зробити, коли діють різні правила формування цін. З необхідності формування конкурентного ринку випливає і потреба у монетизації субсидії.

Два заключних моменти

Перший. Дуже важливо задіяти добре працюючу систему підтримки найбідніших, оперативно реагуючи на збої, що виникають.

Другий. Український газ. За наявних рішень доходи видобувних компаній просто непристойні. Ними мали б поділитися із суспільством — і не в тих розмірах, як це відбувається зараз. У секторі генерується дохід, який достатній і для масштабних інвестицій у газовидобуток, і для значно більших надходжень в українську казну. Не раз піднімав цю проблему на різних рівнях. Мене не чують.

І насамкінець. Навіщо я все це пишу? Може краще повернутися до: «Go home, IMF». Багатьом це просте «забирайтесь» сподобається. І, головне, – мізки не треба напружувати.

Але так розмовляють з електоратом. Я ж розмовляю з громадянами.