Енергоефективність ЖКГ: чи можна розплутати клубок проблем?

Прагнення до підвищення енергоефективності системи вітчизняного ЖКГ перетворилося в сучасній Україні в щось схоже на гасло часів СРСР: «Доженемо і переженемо Америку». Різні українські Уряди вже більше 10 років невпинно беруть кредити у європейських інституцій на підвищення енергоефективності, політики з високих трибун міркують про те, як важливо економити, а звичайні українці з острахом чекають, коли ж у черговий раз всі заходи з енергоефективності ЖКГ зведуться до підвищення комунальних тарифів. При чому ніхто не заперечує, що нинішню вітчизняну систему ЖКГ можна охарактеризувати як «безнадійно діряву трубу, яку не можливо полагодити, потрібно тільки замінити». Але як це зробити і головне за чий рахунок: досі чіткого розуміння, а відповідно і дій, ані у державної, ані у місцевих влад не має.

ДЕРЖАВНИЙ РОЗМАХ ПРОБЛЕМИ

За оцінками Європейського банку реконструкції та розвитку для підвищення енергоефективності житлових будівель в Україну потрібні інвестиції в розмірі близько 60 млрд. євро. Сума значна, але якщо ці гроші знайти і направити за призначенням — ефект так само буде значущим: економія енергії річним обсягом, рівним майже 10 млрд. куб. м природного газу, або 25% загального обсягу його імпорту в Україну. Крім того, близько 11,8 млрд. євро Україна могла б економити щороку при використанні енергозберігаючих технологій в промисловості та ЖКГ.

Абсолютно ясно, що, державний бюджет навряд чи подужає вищевказану суму. Вихід — у пошуку приватних інвесторів. Але, як відомо, будь-який інвестор любить чіткі і прозорі правила гри, а в Україні досі відсутня державна стратегія у сфері модернізації систем теплопостачання та будівель та й законодавство в сфері державно-приватного партнерства залишає бажати кращого.

Друга проблема, з якою доведеться мати справу інвесторам: відсутність дійсних власників об'єктів ЖКГ. Експерти та чиновники з Державного агентства України з енергоефективності та енергозбереження не раз підкреслювали, що об'єкти комунальної теплоенергетики або тепломережі, переважно знаходяться на балансі місцевих рад та є комунальною власністю, але управляються ними номінально.

Третя проблема. Держава на даний період навіть не знає скільки витрачається або споживається енергоресурсів в ЖКГ. Тільки 15-16% житлових будинків в Україні мають прилади обліку води чи газу. У переважній більшості житлові багатоквартирні будинки не піддавалися енергетичному аудиту, який дає загальну картину рівня споживання енергоносіїв. При цьому тільки на основі даних енергоаудиту можливо точно підрахувати обсяги необхідних інвестицій і період їх окупності.

Четверта проблема — людський фактор. Будемо об'єктивними — ми не звикли економити. В Україні, на відміну від Європи, правила економії енергоресурсів — практично порожній звук. В Євросоюзі давно зрозуміли, що важливо вкладати коштів у енергозберігаючу побутову техніку, купівлю альтернативних джерел енергії для приватних і багатоквартирних будинків. Українці ж в більшості своїй, незважаючи на те, що ціни на енергоносії зростають, про економію енергії поки не замислюються. При таких умовах, жоден метод підвищення енергоефективності ЖКГ не буде працювати на 100%.

СТОЛИЧНІ РЕАЛІЇ

Якщо говорити про київські реалії даної проблеми, то вони також невтішні. У рейтингу британської дослідницької компанії The Economist Intelligence Unit, Київ посів останнє місце серед 30 європейських міст з енергоефективності, набравши при цьому 0 балів з 10-ти можливих. За приблизними підрахунками в Києві для модернізації тільки теплового та енергетичного господарства необхідно інвестувати 1,5 млрд. євро і 220 млн. євро відповідно. Як відомо, нещодавно Київрада прийняла регіональну програму підвищення енергоефективності на 2011-2015 рр., розроблену КМДА. На її реалізацію необхідно 11 млрд. грн, причому з міського бюджету планується виділити лише 2-3 млрд. грн. Решта — це залучення приватних інвестиційних капіталів. Але подібні програми приймалися в Києві і раніше, а ситуація не змінювалася роками. Які ж фактори мають бути присутні, крім правильно сформульованої на папері програми, про яку так багато говорять чиновники з КМДА?

1. Наявність інвестиційного, фінансового ресурсу. У Києві надія знову на приватного інвестора, співпраця з яким в даній сфері можлива у форматі концесійних механізмів. Але в столиці, як і по всій країні, немає єдиних підходів до концесії. Немає муніципальних структур, які концентрують, обробляють і систематизують всю інформацію, що дозволяє потенційному інвестору визначитися як з умовами концесії того чи іншого об'єкта, так і з конкретними особливостями, властивими Києву. У таких непрозорих умовах залучення дійсно серйозних, іноземних інвесторів-концесіонерів стає проблематичним.

2. Політична воля. Від Президента до місцевої влади чуємо заяви про необхідність впровадження енергоефективних програм у системі ЖКГ, в тому числі й в Києві. А з іншого боку, чиновники визнають, що у нас надзвичайно політизоване питання тієї ж тарифної політики, а централізоване енергопостачання — «священна корова для багатьох державних структур,» різати «яку поки не наважиться ніхто». У підсумку «віз і нині там».

3. Підтримка нововведень населенням. Чи є вона зараз? Навряд чи. Здебільшого кияни не бачать на конкретних прикладах як можна економити енергоносії і навіщо це робити. Ми загрузли в боротьбі з недбайливими ЖЕКами і незрозумілим нарахуванням тарифів за комунальні послуги. Для того, щоб городянам надати розуміння ситуації, потрібна доступна і ефективна інформаційна програма і навіть рекламна кампанія, а не повні штампів і незрозумілих термінів чиновницькі звіти.

Лише у сукупності вище перелічених трьох факторів ми зможемо сподіватися, що Київ покаже приклад для всієї України в частині вирішення непростих питань енергозбереження.

«Обозреватель»