Хто пам`ятає свій 24 серпня 1991 — поділимось спогадами?

Сьогодні у нашої країни ювілей — 30 років відділяють нас від того дня, коли Україна проголосила суверенітет і стала незалежною державою.Я думаю, багато наших форумчан були свідками, а може й учасниками тодішніх подій.Звичайно, час стирає спогади і почуття.Але можливо знайдуться ті, у кого на пам`яті ці, без сумніву, доленосні події і хто захоче поділитись своїми спогадами про цей день. У мене він залишився у пам`яті навіть у деяких дрібницях – так, ніби це відбулось тиждень-другий тому.

У серпні-вересні 1991-го я, як курсант військової кафедри свого ВУЗу, проходив військові збори у одній з частин ППО у місті Стрий.У інституті я навчався за спеціальністю «Електронні прилади та пристрої», відтак на військовій кафедрі нашою спеціальністю були радіолокаційні станції (звичайно, освоювали і загальновійськові навики), після цього проходили завершальний практичний вишкіл у відповідній військовій частині.

24 серпня 1991р. припало на суботу.Позаду був напружений тиждень – у 1-й половині цього тижня розпочався і закінчився так званий «серпневий путч» або заколот ГКЧП («Государственного комитета по чрезвычайному положению») – спроба групи високопоставлених радянських урядовців-консерваторів захопити владу в країні з метою не допустити розвалу СРСР і звернути країну з того шляху змін, яким вона йшла.У цей період у частині була об`явлена повна бойова готовність, проводились заходи на випадок загострення ситуації, а нас морально готували до того, що можливо доведеться взяти в руки зброю і виконувати бойові накази. Але, на щастя, до цього не дійшло.

Погода у цей день видалась чудовою – сонячною, але не спекотною, легкі хмаринки на небі та приємний вітерець.Чого не скажеш про мій настрій – він був препаршивий.На вихідні нас відпускали додому – за винятком тих, хто був задіяний у нарядах, чергуваннях і т.д.От і мені у цей день «випала честь» замість поїздки додому виконувати обов`язки помічника чергового по КПП.Після ранкового «построения» я сумним поглядом провів своїх «сослуживців», які бадьорим кроком рушили до воріт частини.Кожен з них уже складав плани на вихідні – у когось текла слинка при думці про гарячий борщ і вареники, які чекали його на домашньому столі, хтось намірювався посидіти з друзями за гальбою пива чи піти на дискотеку у клуб, ну а хтось вже був під владою романтичних почуттів від очікування скорої зустрічі з дівчиною… А мої перспективи на найближчу добу обмежувались тісною кімнаткою чергового з убогою обстановкою – стіл, дві табуретки, тапчан та шафа, все це приблизно мого віку.Отже, поки мої товариші покидали розташування частини, я поплівся на збройовий склад – отримати штик-ніж (атрібут моєї тимчасової посади, правильніше було б сказати багнет-ніж, але так тоді просто ніхто не говорив), а звідти – на ввірений пост, по дорозі проклинаючи своє лихе везіння та радянську армію з міністром оборони включно.Там з видом каторжника, який щойно прибув на місце відбуття покарання, я доповів черговому, помічником якого був призначений, що «курсант kingcity…бла-бла-бла…явился» і почувши у відповідь «вольно», понуро опустився на табуретку.Мій начальник лише хитро посміхнувся, спостерігаючи за мною – старий служака чудово розумів мій настрій.Як не дивно, я досі добре пам`ятаю його зовнішність – високий, міцно збитий чолов`яга, років 45-ти, з рудими вусами, пожовклими на кінчиках від тютюнового диму, в званні старшого прапорщика.

Отак розпочався день – нудний і одноманітний.Час від часу виїзджала-заїзджала якась машина – потрібно було відкрити-закрити ворота… Подекуди хтось виходив-заходив у частину – цей факт фіксувався у журналі… До когось з солдат приїхали родичі – потрібно було його викликати… Оце й усі заняття.Періодично ми з «шефом» заводили розмови про те та про се, та ходили по черзі на перекури – зачасту навіть не від бажання покурити, а просто згаяти час.Взагалі курити я кинув уже давно, але у студентські часи мав цю звичку.Трохи урізноманітнював наше буття маленький радіоприймач, з якого почергово звучали музика, розважальні передачі та новини.Так минув день і непомітно настала ніч.Теми для розмов якось вичерпались, крім того у мене від непомірної кількості викурених за день сигарет почала боліти голова.Ми мовчки сиділи, думаючи кожен про своє. «Прапор» глянув на годинник і взяв у руки радіоприймач, щоб настроїти його на хвилю, по якій мали транслюватись новини. І тут… Рівний і виважений голос диктора промовив, що Верховна Рада України прийняла історичний документ — Акт проголошення незалежності України.Спочатку ми й не усвідомили значення цих слів і просто нерозуміюче-здивовано переглянулись. І тут «осенило» — та ж сталося! На карті світу з`явилась нова держава – Україна! Наша держава! Начальник мій вигукнув: «Звершилось, бл… ь !» і підтвердив свою радість забористим, цвітастим мовним зворотом, який не підлягає цитуванню. Та й повторити його докладно я навряд чи зміг би – такі багатоповерхові мовні конструкції вміли будувати лише прапорщики радянської армії: ).Мої почуття я не можу описати однозначно. Це і гордість – таки змогли! І трохи сум – і що, всі інші республіки, які входили до складу СРСР – тепер «заграница»? І хвилюючо-азартне відчуття невідомості – а що ж далі? І відчуття радості – все, тепер починається нове життя, радісне й безхмарне. Причому, без сумніву, почнеться це життя якщо не завтра, то з наступного тижня точно. Звичайно, майбутня реальність виявилась далеко не такою райдужною, як у той момент видавалось.Але тоді ми ще цього не знали…

Коли вгамувались наші перші емоції, ми привітали один другого рукостисканням.І якогось оживились – пропала нудьга, ми стали обговорювати новину, висувати різні версії майбутнього розвитку подій і т.д. Так і проговорили до самого ранку – до закінчення нашого чергування.

Щоб логічно завершити свою розповідь, додам, що десь за тиждень-півтора ми, курсанти військової кафедри, складали іспит на отримання офіцерського звання, по якому отримали звання лейтенантів запасу… невідомо якої армії. Радянська вже була «не в тему», української ще офіційно не існувало… І до останнього дня зборів на наших пілотках і поясних пряжках красувалась п`ятикутна зірка з серпом і молотом.По отриманню звання ми мали складати присягу – знову таки, давати присягу СРСР, про відокремлення від якого щойно оголосили, було недоречно, української присяги ще не існувало.Тому ритуал приведення до присяги був відкладений на невизначений час, а ми на наступний день після складання іспиту просто залишили військову частину і повернулись до звичного студентського життя – щоб через рік отримати дипломи і шукати своє місце у новому суспільстві, у новій країні, адаптуватись до нових законів життя і моральних цінностей – багато з того, що нам прищеплювали з дитинства і до цього часу, раптом виявилось неактуальним… До речі, хоча свій диплом я отримав через рік після проголошення незалежності, але на ньому теж витиснений радянський герб з серпом і молотом.Але це вже зовсім інша історія…

Отак я зустрів прихід державності України. Може, хтось пам`ятає свій день 24 серпня 1991 – що він тоді робив, як його провів? Маєте бажання – поділіться спогадами…