Армія. Друзі. Бабки. Частина перша

https://bihus.info/armiya-druzi-babki-chastina-persha

Два роки тому ми опублікували розслідування «Бронедрузі», в якому розповіли, як у 2015-2016 роках державні оборонні заводи «злили» фіктивним компаніям близько 100 мільйонів гривень за незрозумілого походження і якості запчастини. Тоді нам вдалося ідентифікувати «операційних менеджерів» схеми – дрібного бізнесмена та екс-співробітника концерну «Укроборонпром». Однак ми розуміли, що двоє хлопців «нізвідки» — не могли провертати такі схеми без допомоги та протекції.

АРМІЯ. ДРУЗІ. БАБКИ. ЧАСТИНА ПЕРША

ПОДІЛИСЬ ЦИМ

Написати автору

Два роки нам знадобилось, щоб розплутати клубок розкрадання оборонних мільйонів до кінця. Тепер ми, нарешті, можемо дати вам повну картину тих подій від і до. Як завозили і відмивали контрабанду. Скільки насправді коштували запчастини і в скільки разів держзаводи за них переплачували. Як організатори схеми забезпечували собі контракти через договірняки, погрози, хабарі-відкати та адміністративний ресурс. Як підробляли документи та обналили викачані з заводів гроші через конвертаційні центри.

Які ролі і долі у цій історії – у чиновників оборонної сфери, від керівництва заводів до верхівки «Укроборонпрому» та Ради нацбезпеки і оборони.

В якій син замсекретаря РНБО і найближчого друга Президента – розпиляв щонайменше 250 мільйонів «Укроборонпрому». У скільки разів держзаводи переплачували йому за російську контрабанду? Які хабарі-відкати його банда носила чиновникам оборонного концерну? Читайте далі.

2014 рік. Росія розв’язує війну на Донбасі. Українська військова техніка вимагає термінової модернізації і швидких капітальних ремонтів. Ремонтують її заводи державного концерну «Укроборонпром» (УОП). І для ремонтів заводам потрібні запчастини.

Тож на початку війни Україна зіткнулася зі страшною нестачею російських запчастин. Вони потрібні і для старої радянської техніки і до новішої, але спроектованої з урахуванням саме російських комплектуючих. Чиновники від оборонки наголошували: ми беремо курс на термінове імпортозаміщення.

Тодішній директор УОП, Роман Романов, в кожному інтерв’ю запевняв: «Апріорі з 2014 року будь-яка співпраця з Російською федерацією — вона припинена».

Заяви підкріплювали статистикою. На початку війни Україна виробляла половину запчастин для своєї військової техніки і зброї сама, 10% імпортували із західних країн, 35% – із Росії. Але вже на кінець 2014 року Державний концерн УОП радісно повідомляє — 70% робимо самі, 30% – купуємо на заході. Ніякої Росії.

Але в той самий час як керівник оборонного концерну розповідав байки про магічне відродження українського ОПК, державні заводи цього самого концерну тоннами купували… російські запчастини, завезені з Росії контрабандою.

Але проблема була не в самій контрабанді. Адже деталі були потрібні тут і зараз. Головна проблема була в «своїх» посередниках. Які осідлали ринок і накручували ціни в рази. А державний концерн УОП — залюбки переплачував. Адже отримував хабарі і відкати.

Саме таким особливим посередником стала компанія «Оптимумспецдеталь», підконтрольна групі Ігоря Гладковського, Віталія Жукова та Андрія Рогози.

Навесні 2015 року на поставки запчастин бронетанковим заводам концерну УОП, заходить нова фірма – «Оптимумспецдеталь». Компанія швидко набирає обертів, перетворюється на одного з основних постачальників і за кілька років отримує від трьох державних бронетанкових заводів близько 100 мільйонів гривень. Це наша програма підрахувала ще 2017 року, проаналізувавши фінансову звітність фірми.

Виробником запчастин «Оптима» ніколи не була – вона за документами нібито купувала їх у посередників, які купували у інших посередників і так по ланцюжку, кінці котрого – фіктивні фірми-одноденки. Через них гроші державного заводу виводили в готівку. Жодних запчастин вони, звісно ж, не виробляли і головне — ніде не купували. Їх тільки для того і створювали, щоб вони на папері «продали» контрабандні деталі «Оптимі». А вже Оптима продавала їх концерну. Іноді для посередництва використовували іншу компанію – «Ренал».

Гроші від державних заводів йшли у зворотньому напрямку: доходили до фіктивних компаній, перегонялися в готівку, за котру купувався новий контрабас. Класична схема, на якій роками вибудовувалося постачання російських запчастин на заводи УОПу. Ці ланцюжки ми визначили ще минулого року, переглянувши контракти цих фірм.

Тривалий час було незрозумілим – в чому секрет успіху «Оптимумспецдеталі» у закупівлях УОПу. Заснована фірма була набагато раніше, називалася просто «Оптимум», існувала на папері й до оборонки стосунку не мала.

Однак в якийсь момент фірма «прокидається»: їй змінюють назву, адресу, а головне – власника й директора. Ним стає Володимир Волохач. Звичайний 34-річний киянин, що мешкав з матір’ю у старій хрущовці, й менш за все був схожий на «бронетанкового мільйонера».

Волохач був підставним власником, але — він працював у організаторів схеми з «Оптимою». В 2017 ми з’ясували цих організаторів. Ось на корпоративному фото – Волохач скромно стоїть збоку, зате в центрі, з тортом у вигляді танку – його начальник, один зі справжніх організаторів афери Андрій Рогоза.

На той момент Рогоза уже був досить відомим персонажем в оборонці — заробляв на сумнівних контрактах з постачання на Київський бронетанковий.

Завдяки Рогозі ми вийшли на другого учасника афери – Віталія Жукова. Офіційно вони пов’язані з 2014 року, коли заснували фірму ТОВ «Белторгукраїна». Жуков виявився екс-працівником УОП: він потрапив в концерн 12 року, коли йому було 23. Одразу на посаду помічника генерального директора. У 2014 році Жуков звільняється з державного сектору і стає партнером Рогози.

Попри звільнення з концерну – у Жукова явно залишалося багато зв’язків в УОПі і все виглядало так, ніби саме він займається організацією постачань на заводи. Восени 2017 року нам вдалося зафіксувати у одному зі столичних ресторанів зустріч Жукова і з Олексієм Бабічем, екс-директором Житомирського бронетанкового, який незадовго до того злив на «Оптиму» близько 50 млн грн. Тоді на наше питання про мету зустрічі говірливий Бабіч заявив, що спілкувалися про поставки на чергове підприємство концерну, куди його перевели після ЖБТЗ. За словами чиновника, на цих переговорах Жуков діяв як представник вже не «Оптими», а … президентського заводу «Ленінська Кузня». Після цих слів концернівського чиновника стало зрозуміло, що зв’язки Жукова сягають набагато далі за окремі заводи – і що коло організаторів схеми могло не обмежуватися Жуковим і Рогозою. Тож ми продовжували розслідування афери з «Оптимою».

Після виходу в ефір першого розслідування, джерела програми з різних підприємств і заводів оборонного концерну УОП – не під запис звісно – називали прізвище Гладковського. Однак тривалий час участь родини найближчого друга Президента у цій історії лишалася на рівні чуток та розрізнених фактів.

Ці чутки і факти наша редакція збирала по крихтах упродовж майже двох років. Наприклад – у журналі відвідувань Житомирського бронетанкового зберігся такий запис: влітку 2016 року на завод вчергове приїжджали Жуков і Рогоза, але не самі – разом з ними завітав Ігор Гладковський. Але навіщо приїжджав, у яких стосунках перебував із дуетом Жукова-Рогози і який саме мав стосунок до їхнього бізнесу на оборонці – по таких поодиноких записах, звісно, судити важко.

Зрештою восени 2018 року наша редакція отримала листа, який зв’язав усі чутки й розрізнені факти і розповіді – в одну велику історію оборонної корупції. У цьому листі, надісланому з одноразової пошти, було посилання на архів із листуванням фігурантів афери. Документи і фотографії, імена і дати, суми хабарів та відкатів. Анонімний лист і зламані акаунти спершу не викликали особливої довіри. Але. По-перше, обсяг листування був шалений. Підробити стільки даних, та ще й «заднім числом» неможливо: у листуванні були не тільки робочі діалоги, учасники схеми пересилали одне одному все, від копій документів до сімейних фото. По друге, переписка цілком відповідала тим фактам, про які нам вже було відомо, однак ми витратили ще півроку на те, аби перевірити решту. Ми ідентифікували учасників діалогів. Звірили листування — із реальними контрактами оборонних заводів. Розкрили ланцюжки постачання деталей. Встановили родинні зв’язки, нерухомість, і рухомість… Поки не впевнилися, що зміст листувань – реальність, яка підтверджується іншими джерелами.

Ці листування показали – «Оптима» була проектом не дуету, а тріо. Третім учасником схеми і справді був Ігор Гладковський – старший син Олега Гладковського, Першого замсекретаря РНБО, особистого друга та бізнес-партнера Президента Порошенка.

Достеменно невідомо – як і коли хлопчики познайомилися. Але з листування видно: станом на 2016 рік Джуніор із Жуковим були друзями, а Джуніор з Жуковим і з Рогозою – партнерами. У першому легко переконатися, переглянувши хоча б спільні фото із літнього відпочинку. На цих фото Жуков і Гладковський – з дружинами. Тусять на черговому закордонному курорті.

Партнерство теж чітко прослідковується із листування. Станом на 2016 рік син замсекретаря РНБО був третім, рівноправним, учасником схеми. Про бізнес із постачання запчастин на оборонні заводи він завжди висловлюється, як про спільний. Ігор інвестував у закупівлю контрабандних запчастин на паях із Рогозою і Жуковим. Більше того із листуваню видно, як керівників державних підприємств та й в цілому держконцерн УОП нагинали саме іменем Ігоря.

Окрім того, що архів листувань підтвердив участь Гладковського-молодшого, він також дозволив ширше глянути на ролі та долі учасників афери, на те, як цей бізнес був органзований не на папері – а в реальному житі. І найголовніше: порахувати скільки державні заводи переплачували хлопчикам за поставки – і як ці переплати трансформувалися у відкати в кишенях чиновників оборонного концерну.

Судячи з листувань, Гладковський поточною чорною роботою не займався. Він вирішував питання на рівні концерну і тата. А поточкою опікувалися Жуков і Рогоза. Фізично організацією поставок займався в основному Рогоза, як молодший партнер. Він їздив на кордон, він спілкувався із контрабандистами та іншими посередниками, в яких перекуповували товар на внутрішньому базарі. Географія закупівель була зав’язана в основному на Росію. Фігурують Москва, Пітер, Челябинськ, Бєлгород. Але хто саме возив хлопчикам запчастини – нам визначити не вдалося. У листуваннях більшість постачальників під кодовими іменами – Гєна, Бєларус, Чебурашка.

Однією з ключових проблем з контрабандними вживаними деталями – була їхня якість, яку хлопчики перевіряти не напружувались. Просто перли на заводи все підряд. Інколи фактично металобрухт. Ще півтора роки тому ми публікували службову записку вхідного контролю Київського бронетанкового заводу, по якій було чітко зрозуміло – привезли мало того що «некондицію», так ще й не від тої техніки, тобто хлопчики не особливо розбиралися в тому, чим торгували.

А зі свіжих листувань дізнаємося: той же Київський завод нарікав і на роздавальні коробки до БТРів, які протікали, і на колісні редуктори, в яких розкручувалися гайки.

Варто відмітити, що сміття завод не приймав, а вимагав замінити чи відремонтувати. І терпляче чекав заміни та ремонту. Адже попри зриви строків поставок та низьку якість — від співпраці з хлопчиками так просто не відмовишся.

Але у товару хлопчиків було ще одне джерело. Погане. Гірше за контрабанду. Серед листувань з постачальниками ми знайшли одне, в котрому вони домовлялися про перепродаж українській оборонці деталей, вкрадених у української ж армії. У лютому 2017 року Жуков отримує ось такі два знімки: тут перелік деталей, їхня кількість і вписана від руки ціна. Цей список Жукову присилає людина, ідентифікована нами як співробітник міністерства оборони, начальник 637-го Військового Представництва Дмитро Трачук.

Військове представництво міноборони — це такий окремий підрозділ, який контролює ремонт і модернізацію озброєння. Сам Трачук пояснює нам — представництво нічим офіціно торгувати не може. Все що знято з машин армії — належить армії: «Після ремонту, значить, дивіться, все це діло — це майно Міноборони. Воно все повинне було здаватися підприємством, в даному випадку — Житомирським бронетанковим заводом, повинне було здаватися на бази зберігання. Тобто це власність Міноборони. — Представництво замовника взагалі може продавати якісь запчастини? — Та ні, не можемо ми нічого продавати. В нас навіть своєї бухгалтерії немає. Винятково — ну як контролюючий орган, все.»

Однак у листуванні Жуков протягом кількох тижнів надсилає списки необхідних йому запчастин. Трачук — вказує ціни. В доларах. На наше уточнення – а чи не має випадково Трачук якогось окремого, власного, не пов’язаного з МОУ бізнесу з продажу запчастин – Трачук чітко відповів, що ні. При цьому пояснити, навіщо ж тоді вони з Жуковим обмінювалися списками з розцінками – не зміг. В цілому переписка із Жуковим свідчить, що «сугубо контролюючий» Трачук був зовсім не проти наново перепродати «недоутилізоване».

Запчастини — хоч контрабандні, хоч армійські — були нелегальні. Щоб продати їх державному концерну деталі потрібно було «відбілити», приховати їхнє походження. А отримані від концерну гроші — перевести в готівку. Обидві проблеми вирішували через конвертаційні центри. Вони відмивали одночасно і деталі, і гроші. Роботу з ними організовував Жуков. У листуваннях Жукова з бухгалтерами і обнальниками покроково видно, як він контролює перерахування грошей з заводів, як домовляється про обналку, і як тягає кеш у пакетах і спортивних сумках.

Окрім обналки, Жуков організовував роботу із державними заводами-покупцями. Ну тобто як організовував. Імітував. В теорії завод мав проводити щось на зразок закритого тендеру. Розіслати постачальникам запити «треба такі-то запчастини, чи у вас є і за скільки продасте», зібрати всі пропозиції, зробити т.з. аналіз цін, і обрати кращого постачальника. В реальності, завдяки зв’язкам в концерні у Жукова був доступ до найціннішого – до інформації. Він заздалегідь знав про графік виробництва і потреби заводів. Залишалось домовитись з керівництвом про ціну. А далі завод надсилав запити лише фірмам угруповання, імітуючи «конкурс». Наприклад отак.

Це фото з екрану робочого комп’ютера закупівельника Житомирського бронетанкового — Юрія Шиганова (за 2016 рік, нині Шиганов працює вже у «Укрзалізниці»). Аналіз цін він проводить між двома фірмами, формально вони ніби як конкуренти — а насправді це дві прокладки Жукова.

У телефонній розмові з нами Шиганов запевняв, що департамент безпеки ретельно перевіряв постачальників і завод не міг розіграти конкурс між фірмами одних і тих же людей: «Якщо, припустимо, декілька компаній, і безпека знаходить, дає висновок, що вони належать одній і тій же особі, наприклад, фізично вони б не пропустили». Але ж таки пропустили. Ми перевірили – ця закупівля відбулася. За два тижні після псевдо-конкурсу завод перерахував Оптимі ці самі 800 тис грн (з ПДВ, в таблиці не врахований), за ці самі деталі, в цій самій кількості.

І от що цікаво — Шиганов запевняє, Оптима і Ренал це різні постачальники. Але цю саму табличку з псевдо-аналізом він слав Жукову з отакою припискою.

«От своих других фирм новых» — це людськими словами значить «накидай для кількості ще пару контор, щоб не так палівно було».

Утім можливості Жукова були не безмежні. Не всі питання можна було закрити через старих знайомих середньої ланки. Проблеми вищого порядку допомагав вирішувати інший учасник зіркового тріо. Так, ми повертаємося до Гладковського. Його головною функцією було смикання за ниточки.

Роль Ігоря Гладковського в цьому тріо взагалі була особливою. З одного боку, він був найвпливовішим учасником схеми. З іншого, для того, щоб здійснювати цей вплив, йому навіть не доводилося особливо напрягатися. Всі довкола й так напрягалися самі – через його прізвище.

Як уже зазначалося вище, головною функцією Джуніора було смикання за ниточки. А найголовнішою ниточкою Гладковського-молодшого був, звісно ж, Гладковський-старший. Жуков постійно просить сина вирішити якість питання через тата. Звести себе із якомось чиновником в концерні, організувати особисту зустріч нагорі дружньому до хлопчиків директору завода. Син, який заробляє на контрабандних поставках, визначає навіть питання, які тато, перший замсекретаря РНБО, підніматиме на нарадах.

У листуваннях, Рогоза роль Джуніора визначає так: «в юрисдикции Игоря погашения и подписания». Це значить забезпечити контракт і проплату. І справді. По-перше, Жуков регулярно просить Ігоря нагинати директорів державних оборонних заводів на замовлення.

Проблеми з платежами теж вирішує молодший Гладковський. Восени 16 року кілька конвертаційних центрів, через які група виводила гроші потрапляють під розслідування податкової. Центральну фірму хлопчиків Оптима, теж визначають як підозрілу. На заводи сипляться листи з ДФС, на директорів – повістки на допити. Через це служба безпеки концерну заморожує проплати, які група мала отримати з Житомирського бронетанкового заводу. Жуков одразу пише Ігорю. Син Гладковського має вирішити питання на рівні замдиректорів державного оборонного концерну.

Концерн дозволяє платежі. Тепер загальмовує сам завод, але це ще простіше вирішити. Жуков просить Джуніора наїхати на директора бронетанкового: «Житомир должен 11.630, на 5.7 у них все согласованно и пропущенно еще месяц назад, пороси Свету дать пи*ды Бабичу и чтоб поставил в реестр на оплату остальные деньги».

Наступного дня після цього листування, попри розслідування податкової, фірма хлопчиків отримує від заводу 7 мільйонів гривень. І звісно ж, одразу, копійка до копійки, закидає їх на конвертаційний центр.

Загалом ця схема заробляла групі десятки, сотні мільйонів упродовж трьох років – с 2015 по 2017. За нашими даними понад 90 мільйонів від заводів отримала «Оптима» — від трьох бронетанкових заводів (Київ злив хлопчикам 12 млн грн, Харків – 32 млн грн, Житомир – 49 млн грн). Через другу прокладку, підконтролбну групі, фірму «Ренал», прокачали ще 85 мільйонів – від п’яти БТЗ (Київ – 42 млн грн, Харків – 38 млн грн, Житомир – 4 млн грн, Львів – 1 млн грн, Миколаїв – 0,02 млн грн).

І на окремому місці поставимо президентський оборонний завод – тоді ще «Ленінську кузня», нині декомунізована в «Кузню на Рибальському». Хлопчики мали особливе становище на президентському заводі. За нашими даними, група Гладковського-Жукова-Рогози використовувала його як звичайнісіньку прокладку, на рівні з «Оптимою» та «Реналом». Загалом, через «Кузню» (по ланцюжку на «Оптимумспецдеталь» і на «Ренал») прогнали ще 70 мільйонів від Київського бронетанкового.

Отож, загалом група хлопчиків із їхнім татом отримала від заводів УОП – 250 мільйонів. Це щонаймене – те, що ми змогли вирахувати по відомим нам фірмам. Але ми цілком припускаємо, що насправді було набагато більше. Особливо, враховуючи ось цю фразу Рогози, яку він сказав, підбиваючи підсумки 2016 року: «Еб*ть 500 мил прошло».

Десь на цьому моменті нашої розповіді, багато з вас можуть запитати: так а в чому проблема, хлопчики налагодили постачання заводам необхідних запчастин і звісно, як і в будь-якому іншому бізнесі, заробляли на цьому гроші, то яка різниця, які прізвища у організаторів? Зараз ми пояснимо, і в чому проблема, і в чому різниця .

Злочин хлопчиків та оборонного концерну, який з ним «співпрацював» – у ненаситній наживі на армії та оборонці в умовах війни. Хлопчики не вирішували проблему – а паразитували на ній, завищуючи ціни в рази. А разом з ними паразитували на війні оборонні чиновники, які з цих переплат отримували відкати від хлопчиків.

У переписках із підлеглим Жуков давав інструкції — які ціни на деталі треба зазначити у комерційній пропозиції на завод. Просив множити щось, то на 1,5, то на 2, то на 2,5. Зрештою серед листувань ми натрапили на результат цього множення. Це таблиця поставок запчастин на Житомирський бронетанковий завод, підсумкова за 16 рік.

Різниця між ціною закупки – й ціною продажу на завод – найчастіше 2-2,5, часто три рази, в двох місцях – в чотири. Ми перевірили: номенклатура, кількість, ціни копійка в копійку – це реально звірка контрактів ЖБТЗ за той рік. Фінальна цифра – 350 тисяч доларів вклали, 777 тис доларів заробили. Такі ж переплати в 2-3 рази ми знайшли по Харкову, і це тільки те, що є в листуваннях.

На цих переплатах хлопчики непогано заробили. При чому більше всіх заробляв той, хто менше всіх працював – Джуніор. За підрахунками того ж Рогози в листуваннх із Жуковим на кінець 2016 року – Ігор вклав 150 тис дол, відбив їх та поклав ще 350 тис дол чистого прибутку. Тобто для сина Першого замсекретаря РНБО схема спрацювала під 200%.

Однак Рогоза з Жуковим заробляли теж не копійки. Даних про їхні прибутки немає – однак рівень доходів цілком можна оцінити за їхніми покупками. Для початку, як справжні хлопчики, вони купили собі про крутій машинці. Жуков до двох своїх мерседесів — 500го та ДжЕль400, докуповує третій — GLS. Вартістю близько 100 тисяч доларів. Рогоза — фанат БМВ. В нього вже є BMW 750 LI. До пари він бере новеньку 740 LD, теж вартістю понад 100 тисяч.

З нерухомістю теж все склалося добре. Рогоза орендував по черзі квартиру на 150 квадратів у новобудові на Оболоні, а потім будинок в закритому елітному котеджному містечку на Дніпрі на 300 кв.м. з величезним садом.

У Жукова трохи згодом, навесні 2018, з’явиться 4-кімнатна квартира у модній новобудові в центрі Києва. Це ЖК «Андерсен», бізнес-клас, квадрат – на той момент майже 1,5 тис доларів. Квартирка Жукова площею понад 200 квадратів мала б коштувати близько 8 мільйонів гривень. Офіційно вона ніби-то подарована. Але цікаво, що буквально за день до того, ще одна квартира кількома поверхами нижче, за договором купівлі-продажу оформлюється на мати Жукова. Ще 200 квадратів. Ще майже 7 мільйонів. Мати Жукова вже багато років тримає туристичну фірму. ПСудячи з фінансових звітів на YouControl, прибутки непогані, але навіть якщо звести докупи всі чесно задекларовані за останні 10 років і припустити, що за 10 років вона не витратила жодної копійки – все одно на дві такі квартири не вистачить.

Хати і тачки – не єдине, чим хлопчики встигли розжитися за той рік. Між собою Жуков з Рогозою та з іншими людьми обговорюють 14 гектарів в Іванковичах, землю в Гнідині, сперечаються за невідому нерухомість на Подолі, а ще Жуков згадує якість три будівлі за 90 тис дол. На жаль, ми не змогли вирахувати – які об’єкти малися на увазі й на кого вони були оформлені.

Важливий момент: ми не кажемо, що бізнес в оборонному секторі, повинен в умовах війни працювати «в нуль», перетворитися на суцільну благодійність. Кожен товар має свою ціну. Вона може підвищуватися за рахунок якості, швидкості, додаткових ризиків. Але ми вже говорили. Ані про якість, ані про швидкість не йшлося. На завод перли подекуди лівий брухт, а строки постійно злітали. Та й основний ризик — контрабанда — лежав не на їхніх плечах. Вони просто перепродували. Але ціну в рази накручували. Тож нехай кожен з вас сам відповість – де тут межа між бізнесом і пограбунком оборонпрому? На нашу думку, цю межу група Гладковського-Жукова-Рогози перейшла.

Але вина за ці переплати лежала не тільки на хлопчиках, які гналися за надприбутками й розкішним життям. З аними ж гналися й оборонні чиновники. Не через глибоке почуття патріотизму вони погоджувались на ці переплати. А через те, що з цих самих переплат їм регулярно й щедро відкатували. Ось вам лише кілька прикладів.

На початку Жовтня 2016 директор Житомирського бронетанкового Олексій Бабіч, повідомляє Жукову, що завод готовий оплатити деталі «Все счета согласованы, завтра платим». А через день між Жуковим і Бабічем відбувається таке листування. Воно — про відкат Бабічу.

Ми зідзвонилися з Бабічем. Він не заперечив, що Жуков йому передавав гроші й не перепитав – а що це за переписка. Він лише кілька разів повторив – що не пам’ятає і йому треба згадувати. Що ж, ми нагадаємо. Тоді, у жовтні 16, директор ЖБТЗ спочатку пояснював Жукову дорогу до місця зустрічі, а згодом задоволено дякував. А Жуков назвав його «партнером».

Такі «партнери», в угруповання були на багатьох заводах УОП. Наприклад, ось ще одна переписка, із директором, досі чинним, Ізюмського машинобудівного.

Доходило до смішного. Михайло Тарновський, помічник директора Харківського бронетанкового заводу, приймав гроші просто на картку.

В телефонній розмові з нами Тарновський підтвердив, що знає Рогозу і що той кидав йому 40 тис на картку — але нібито не за співпрацю з Оптимою. Запевняв, що з Рогозою має суто робочі стосунки, а гроші той йому кидав нібито за розбитий мотоцикл. Ми маємо повірити, що добрий Тарновський давав свій мотоцикл НЕ другу Рогозі, з яким він у суто робочих стосунках? І в те, що Рогоза настільки охамів, щоб називати «чучундрою» (а ще «парасятина», «мочалка» і «падло») людину, котрій розбив мотоцикл і винен до чорта грошей? Ні, не маємо Адже Тарновський збрехав практично на кожне наше запитання.

Наприклад, нам він говорив, що не спілкувався із Рогозою по організації постачань його фірми «Оптима» — на ХБТЗ, бо це ніби як не входить в повноваження Тарновського. Насправді ж Тарновський особисто надсилав Рогозі запити на запчастини з припискою «До конца след недели должно быть на заводе!», кілька місяців сперечався з ним за одні тільки приціли, і навіть заздалегідь попереджав хлопчиків про перевірки від служби безпеки. Цікаво, а чи входить таке – у його повноваження?

А ось наше улюблене. Ось що Тарновський говорить НАМ про Жукова і про його конкурента, ще одного постачальника: «А з паном Жуковим, Віталієм Жуковим — Ви знайомі? — Ні, чув, не знаю, хто це. — А Ви знаєте таку фірму «Сімузар»? — Ні, не знаю». А ось що він говорив Жукову, з яким він не знайомий, про Сімузар, котрий він не знає: «Привет! Глушка напрягают заплатить на симузар. Можешь заблокировать платёж? Посмотрим кто за него будет впрягаться! … Симузару срочно нужны деньги, у них *** с ндс! Покажи кто в доме хозяин! Ты или тараканы)))»

Підсумуємо. Концерн дозволяв хлопчикам викачувати гроші з оборонних заводів на переплатах. А потім ці ж гроші відкатами заносилися цим же чиновникам концерну. Без відкатів не було б переплат. На «зекономлені» на хабарях гроші – наприклад – можна було б модернізувати заводи. І налагодити нарешті реальне, а не казкове імпортозаміщення.

Але корупція та хабарі на рівні директорів заводів не закінчувалася. У наступній частині нашого розслідування ми піднімемося на щабель вище – до нинішнього керівнцтва УОП і РНБО. Тому що у нас є що розповісти й про їхні ролі — і долі — також.

Батько Джуніора, Олег Гладковський, звісно ж, буде запевняти, що він навіть не в курсі – що це за афери. Ми три години ходили за ним по п’ятах на збройній виставці, аби почути, що він не знає, що таке «Оптима» і хто такий Жуков. І побачити як мило посміхається замсекретаря РНБО коли … бреше. І певні, що наступна частина нашого розслідування зітре цю посмішку з його обличчя.

На наше прохання до Олега Гладковського про коментр щодо участі його особистої та його родини в розкраданні оборонних бюджетів, його прес-служба відповіла відпискою: «Перший заступник Секретаря РНБО України заперечує звинувачення, повідомлені у зазначеному документі з огляду на безпідставність такої інформації». Зазначимо, що конкретних питань запит не містив, тож яким чином Гладковський заперечує щось, про що його ще навіть не запитали – лишається незрозумілим.

В піар-службі «Хюндай Мотор Україна», яку ми просили організувати зустріч з Ігорем Гладковським, пообіцяли з'ясувати можливість коментаря, однак так і не вийшли на контакт.

Віталія Жукова поки знайти не вдалося. Андрій Рогоза причетність до фірми «Оптимумспецдеталь» все ще заперечує.