Андрій Попов: український вуглепром. Як знайти світло в кінці тунелю?

Останніми роками вугільна промисловість України переживає глибоку кризу.

Зараз вона не тільки не здатна забезпечити потреби країни у вугіллі, але і працює у збиток.

Сумні цифри

До 2014 року Україна щорічно видобувала близько 60-65 млн тонн вугілля. У 2016 році видобуток скоротився до 40 млн т, в 2017 – до 34,9 млн т.

Знижується не тільки обсяг видобутку, але і рентабельність шахт. За даними Міненерговугілля, середня по шахтам собівартість у лютому 2018 року склала 3124,9 грн за тонну, що в 1,5 разу вище від відпускної ціни (2033,5 грн за тонну).

В усьому винна війна?

Конфлікт на Сході є однією з ключових причин занепаду вітчизняного вуглепрому. На непідконтрольних Києву територіях зосереджено до 70% українських шахт (приватних і державних).

Справа не тільки в кількості, але і в якості – там розташовані родовища антрацитного вугілля (марки А і Т). Більш ніж половина українських ТЕС працює на ньому.

Коли конфлікт на Донбасі перейшов у стадію ескалації і поставки вугілля з регіону практично припинилися, перед українськими ТЕС виникла гостра проблема дефіциту палива.

Скандальний «Роттердам+»

2016 року, намагаючись боротися з дефіцитом антрациту, НКРЕКП впровадила формулу «Роттердам+». Прогнозна ціна вугілля для українських ТЕС розраховувалася за формулою: усереднені 12-місячні котирування на біржі Роттердама плюс доставка в Україну.

На жаль, енергетики не надто використовували даний тарифний інструмент для диверсифікації поставок, продовжуючи возити його з непідконтрольних територій, закладаючи при цьому тариф як у вугілля, привезеного з Роттердама.

При цьому аналогічного підвищення ціни на вугілля українського видобутку не було.

Приміром, 2016 року вартість закупівлі вугілля у держшахт становила 1 380 грн за т, а за регульованим тарифом «Роттердам+» доходила до 3 тис. грн.

При цьому і витрати українських шахт на електроенергію суттєво зросли, оскільки з впровадженням «Роттердам+» енергетики підняли свої тарифи.

Виникла парадоксальна ситуація: при зростанні імпорту, залишки українського вуглепрому остаточно деградували.

Вугілля є, але не те

Вирішити проблему можна за рахунок видобутку на вугільних шахтах на територіях, підконтрольних Україні (західна частина Донецької обл., Дніпропетровська, Львівська та Волинська обл.).

Ці шахти мають достатні запаси енергетичного вугілля, але воно більш низької якості – т. зв. газове і довгополуменеве (марки Г і Д).

Щоб забезпечити попит на таке вугілля, необхідне переведення більшої частини антрацитових блоків ТЕС вугілля марок А і Т на Г і Д.

Але, по-перше, для інвестицій в переобладнання котлів на газове вугілля не найкращий час. ТЕС кілька років поспіль скорочують виробництво електроенергії. Дається взнаки загальне зниження рівня ВВП України, яке прямо пропорційне енергоспоживанню.

А по-друге, більш простим рішенням для деяких українських енергетиків став імпорт антрациту, у тому числі з РФ. Після заборони торгівлі з ОРДЛО, Росія стала найбільшим постачальником вугілля в Україну (майже 74% імпорту в 2017 і зростання до 78% у червні 2018).

Згідно з даними ДФСУ, обсяг імпорту вугілля з РФ тільки за три місяці 2018 року склав понад 470 млн доларів.

При цьому невідомо, яка частина антрациту насправді продовжує потрапляти в Україну через Росію з ОРДЛО (під виглядом російського або країн далекого зарубіжжя).

Що можна зробити?

Вирішення проблеми українського вуглепрому може бути тільки комплексним, зачіпати не тільки питання виробництва, але і попиту.

Перш за все, при належній політичній волі у Києва є інструменти для стимулювання енергетиків до подальшого переведення генерації з імпортного антрациту на вугілля, що видобувається в Україні.

Треба сказати, що дії в цьому напрямку робляться. У вересні 2017 Рада ОРЕ (оптового ринку електроенергії) затвердила проект змін до правил ринку і запропонувала встановити пріоритет блоків ТЕС, що працюють на вугіллі марок Г і Д по відношенню до блоків, які працюють на антрациті.

Але цю постанову заблокував АМКУ як таку, що звужує конкуренцію.

Боротьба лобістів вугілля українського видобутку та імпортерів антрациту, мабуть, буде тривати.

По-друге, стала вже банальністю боротьба з корупцією. Про те, що на українських держшахтах існує інститут «смотрящих», вже відкрито говорив навіть прем’єр-міністр України Володимир Гройсман.

По-третє, підвищення рівня корпоративного управління на держшахтах. Спроба зроблена у вигляді створення ДП «Національна вугільна компанія» (НУК) – мега-холдингу на кшталт ДТЕК, що об’єднує близько 30 шахт, що залишилися в держвласності.

Процес передбачає «очищення» держшахт від надлишкового майна (насамперед об’єктів соціальної сфери, які планується передати на баланс місцевих органів влади).

Крім того, об’єднання шахт під одним дахом передбачає ліквідацію численних вугільних об’єднань, у які вони входять. За ідеєю, це прискорить темпи підготовки до приватизації шахт.

Важливою складовою пожвавлення вугільної галузі є модернізація та зовнішні інвестиції.

Зокрема, зараз про вихід на український ринок думає польська компанія FASING, яка займається виготовленням різного гірничошахтного обладнання. Відповідні переговори вже стартували.

Щоправда, для отримання відчутного результату, нових гравців повинно бути якомога більше, але загальна економічна ситуація в Україні та відсутність істотних реформ цьому не сприяють.

Андрій Попов