Минфин - Курсы валют Украины

Установить
lawua

Адвокат V.Shavhulidze

0 подписчиков2 подписок

Был на сайте 13 марта 2023 в 10:52

Київ

О себе

Правове забезпечення діяльності юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та фізичних осіб громадян. Супроводження діяльності будівельних компаній та операцій з реалізація нерухомого майна та майнових прав. Супроводження кредитних спорів з фінансовими установами. Усі види юридичних послуг.

На Минфине с 16 февраля 2017

Заблокировать

Право на Право

Записи

4

5 ноября 2018, 10:58

Хто є платником орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності?

Знайти відповідь на дане питання можливо в нормах Закону України «Про оренду землі», Земельного Кодексу України, Податкового Кодексу України. Передача в оренду земельних ділянок державної та комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Стаття 23 Закону України від 06 жовтня 1998 року N 161-XIV «Про оренду землі», зі змінами та доповненнями визначає, що ДОГОВІР оренди землі — це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку. Земельний Кодекс України від 25 жовтня 2001 року № 2766-ІІІ зі змінами та доповненнями в статті 125 встановлює, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Плата за землю — обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності, відповідно до пп. 14.1.147 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України від 02 грудня 2010 року N 2755-VI, зі змінами та доповненнями. Пунктом 288.4 статті 288 Податкового Кодексу України визначено, розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у Договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем. Підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є Договір оренди земельної ділянки (п. 288.1 ст. 288 Податкового Кодексу України). Враховуючи наведене вище та керуючись пп. 288.2, 288.3 ст. 288 Податкового Кодексу України, можемо чітко встановити, що ПЛАТНИКОМ ОРЕНДНОЇ ПЛАТ И є орендар земельної ділянки. Третя особа, яка не є стороною по Договору оренди державної чи комунальної землі, а діє виключно на умовах іншого договору (наприклад: про передачу функцій замовника будівництва) може здійснювати компенсацію вартості орендної плати.

Нет голосов

Комментировать

2 ноября 2018, 16:22

Інтернет або права та свободи на розповсюдження інформації.

Людина та сучасне суспільство нерозривно пов’язані безмежною жагою до спілкування. Свою жагу вони задовольняють переважно шляхом формування та розвитку мережевої субкультури кіберпростору, яка має назву – Інтернет. Інтернет в повсякденному та сучасному житті став не лише засобом комунікації, а й одним із основних способів отримання людством знань, інформаційних повідомлень, новин, дієвим механізмом знайомств, та основним елементом бізнес-структур, тощо. Ми, як суб’єкти споживання даної інформації з відкритої інформаційної мережі повинні бути впевнені, що інформація отримана в такий спосіб є достовірною, оскільки така інформація на психологічному рівні впливає на нашу свідомість, формує нашу, поведінку, впливає на наш вибір та спонукає то вчинення тих чи інших дій. Зважаючи на не найкращі часи у розвитку економіки, трапляються випадки коли окремі суб’єкти використовують Інтернет з метою недобросовісної конкуренції та руйнування ділової репутації. Маємо зауважити, що Інтернет, як телекомунікаційна мережа загального користування та інформаційного обміну електронними даними (повідомленнями / змістом /контентом) не є самостійним, а ні суб’єктом, а ні об’єктом права. Тому до таких мережевих суспільних відносин повинні застосовуватись не лише правові норми, а й загальні норми моралі та етики з врахуванням міжнародних договорів які регулюють правила поведінки суб’єктів використання Інтернету в мережі. Джон Барлоу, як автор «Декларації незалежності кіберпростору» сповідував принцип повного невтручання в регулювання відносин Інтернету. Особисто вважаю, що принцип невтручання повинен містити загальні норми до Інтернету в цілому, оскільки відносини в мережі мають складний публічно-приватний характер і не місять прямо визначеного кола осіб, які безпосередньо несуть відповідальність за здійснення розповсюдження і споживання інформаційних ресурсів в мережі, що створює безмежні можливості для порушення прав та свобод користувачів. Правове регулювання мережевих відносин в Інтернеті, для його безпечного використання, повинно містити принцип рівності, як на розповсюдження і споживання інформації, так і на захист від недостовірної інформації розповсюдженої у такий спосіб, оскільки користувачі мережі такими діями породжують, припиняють або порушують ті чи інші права та обов’язки інших користувачів. Україна, як правова держава, закріпила визначення поняття «Інтернет» в ст. 1 Закону України «Про телекомунікації» — «Інтернет це всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно зв’язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами». Але нажаль закон не містить чіткого визначення предмету відносин в Інтернеті, що дозволяє порушникам норм моралі та ділової репутації широко використовувати Інтернет, як інструмент недобросовісної конкуренції. Основою національного правового регулювання відносин в Інтернеті є Конституційні норми про права та свободи в інформаційній галузі та загальні норми визначені законодавством України для захисту прав споживачів та міжнародні правові акти, які пройшли ратифікацію. Зважаючи на свободу волевиявлення нерідко трапляються такі випадки коли самовираження людей, які не змогли з тих чи інших причин досягти визнання, реалізуватися в бізнесі або сімейному житті, здійснюється в принизливій оціночній/критичній формі (яка відповідає погляду цієї особи у формі висловлювань на рівні її розвитку), що в свою чергу призводить до порушення ділової репутації чи просто принижує людину. Такі дії не допустимі в нашій проєвропейській правовій державі, тому ми повинні доводити до користувачів Інтернету інформацію, яка визначає особливості спілкування в мережі, оскільки оціночні судження не тільки наносять шкоду суб’єктам проти яких вони направленні, а й формують загальне уявлення про культуру користувачів Інтернету тієї чи іншої країни в мережі глобального обміну інформацією. Декларація Ради Європи «Про свободу спілкування в Інтернет», (далі «Декларація»), розрізняє в мережі Інтернет матеріали протиправного змісту і шкідливі матеріали. В національному законодавстві дані визначення не врегульовані. Тому роз’яснимо, що матеріалами протиправного змісту Декларація визначає – інформацію, що прямо порушує вимоги національних та міжнародних актів, а от шкідливими матеріалами визначається інформація, яка має законодавче обмеження на її розповсюдження та інформація, яка може образити суб’єкта використання Інтернету, не зважаючи на принцип свободи самовираження. Визначення природи розповсюдження інформації в Інтернеті потрібно для визначення вірного способу захисту прав, оскільки в зв’язку з технологічним розвитком в даній сфері при захисті прав користувачів при розміщенні матеріалів протиправного змісту має застосовується національне право тієї держави де безпосередньо розміщено носій на якому розміщено електронно-інформаційний ресурс (місце створення інформації) з врахуванням міжнародних угод та Протоколів. Матеріали шкідливого змісту усуваються з мережі відповідно до політики провайдерів, шляхом звернення уважних користувачів Інтернет-мережі, або шляхом встановлення обмежень/фільтрації на ресурсі, або іншим технічним засобом, в тому числі шляхом проведення інформаційної роботи з користувачами Інтернету – особливо батьками та неповнолітніми дітьми. Декларація зобов’язала членів Ради Європи: — Не встановлювати обмежень змісту інформації в Інтернеті, що перевищуватимуть аналогічні обмеження по відношенню до інших засобі постачання змісту; — Саморегуляція стосовно змісту поширюваного в Інтернеті; — Не застосування загального блокування чи засобів фільтрації для відмови у доступі громадськості до інформації та комунікацій в Інтернет, незважаючи до кордонів; — Сприяти та заохочувати усіх до Інтернет комунікацій і інформаційних послуг на недискримінаційній основі за доступною ціною; — Свобода надання послуг через Інтернет; — Обмеження відповідальності постачальників послуг за зміст в Інтернеті, шляхом здійснення постійного моніторингу змісту в Інтернеті, до якого надається доступ постачальниками, а також щодо активного пошуку фактів чи обставин, що викривають незаконну діяльність; — З метою захисту від онлайн-стеження і для сприяння вільного вираження інформації та ідей, країни члени Декларації зобов’язані поважати право користувачів Інтернет не розкривати свою особистість. Тому, не зважаючи на регламентовану свободу ми, як користувачі Інтернету повинні пам’ятати, що свобода вираження поглядів нерозривно пов’язана з репутацією об’єктів та суб’єктів, відносно яких вона розповсюджена, сприйняттям цієї інформації іншими споживачами мережі, обов’язками та відповідальністю в межах санкцій національного та міжнародного права, що встановлені з метою захисту національного інтересу, безпеки населення та територіальної цілісності, для запобігання злочинам і здійснення охорони порядку, моралі, здоров’я, для захисту репутації або прав та свобод інших осіб користувачів мережі, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації та для інших аспектів розвитку та функціонування демократичного суспільства. Користувачі Інтернету отримуючи загальну інформацію з мережі, окрім офіційних ресурсів державних структур, повинні пам’ятати, що Інтернет це вільна зона, де завдяки технологічному процесу можливо розіслати будь-яку інформацію будь-якому користувачу, без ідентифікації автора; підібрати пароль до адміністрування сайту та змінити його зміст; зробити клон сайту використовуючи розповсюджене найменування, зробити махінації, за якими при введенні дійсної Інтернет-адреси мережевого ресурсу потрапити на клон сайту. Користувачі, які виявили такі дії та є свідомими громадянами нашого суспільства, мають право звертатись до компетентних правоохоронних органів з метою запобіганню скоєнню злочинів в зв’язку зі спотворенням інформації в Інтернеті. Оскільки дані дії суб’єктів умисного розміщення недостовірної інформації в Інтернеті використовують свободу інформації в Інтернеті з метою не лише завдання шкоди діловій репутації, а для власного злочинного збагачення шляхом заволодіння коштами довірливих користувачів Інтернету, за що вже безпосередньо при доведеності даних обставин може настати кримінальна відповідальність. Тому інформацію отриману з Інтернету потрібно перевіряти в офіційних джерелах або шляхом пошуку її за допомогою інших надійних та достовірних джерел, які підтвердять або спростують інформаційні факти до яких у вас виникла цінавість. Нормативно-правова база України, як і судова практика йдуть в ногу з часом та постійно удосконалюють способи захисту користувачів Інтернету від розповсюдження недостовірної інформації. З метою захисту своїх прав в мережі потрібно визначати в кожному конкретному випадку: хто є автором спірної інформації та суб’єктом її розповсюдження, якщо автор інформації невідомий, необхідно визначити власника Інтернет-ресурсу – особливо у випадках коли доступ до сайту надається на умовах анонімності – це дасть можливість, або спонукати власника такого ресурсу видалити недостовірну чи шкідливу інформацію, або притягнути його до суду за створення технічної/технологічної можливості з урахуванням відсутності фільтрації контенту, умов для поширення недостовірної інформації. При цьому важливо встановити, що первинне розповсюдження інформації відбулось саме на цьому Інтернет-ресурсі або саме цим користувачем Інтернету, оскільки відтворення не спростованого змісту ресурсу не створює для його розповсюджувачів правових наслідків. Для притягнення винних осіб до відповідальності необхідно, щоб компетентний орган в якому на розгляді знаходиться спір, визначив що інформація розповсюджена в Інтернеті є недостовірною або носить шкідливий характер або що ця інформація є банальним ствердженням фактів та обставин чи є виключно оціночним/критичним судженням. Станом на сьогодні законодавство нашої держави не визнає оціночні судження предметом дослідження на їх правдивість. Що в свою чергу створює умови за яких не можливо примусити суб’єкта розповсюдження такої інформації до примусового вибачення за поширення такої недостовірної інформації, оскільки ст. 34 Конституції України, кожному гарантовано право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань – даний факт є особливістю національного законодавства. В зв’язку з чим користувачі, які вважають своє право на гідність, честь чи ділову репутацію — порушеним, інформацією розповсюдженою в Інтернеті через вираження оціночних/критичних суджень, думок і т.д., мають право вимагати спростувати дану інформацію, надати відповідь на дану інформацію, висловити своє бачення з приводу даної інформації з метою оцінки необґрунтованого її поширення та викладеним в ній обставинам. Якщо розповсюджена інформація за наявності об’єктивних доказів викладена вкрай в принизливій формі, то законодавцем передбачено можливість покладання на такого суб’єкта розповсюдження, обов’язку відшкодування моральної шкоди. У будь-якому випадку виключно суд в межах національного права може визначити інформацію не достовірною і зобов’язати її спростувати або визначити інформацію розміщену в мережі оціночним судженням, що виключає можливість доведення її достовірності. Тому використовуючи своє права та свободу на інформацію в Інтернеті користувачі мережі, повинні в першу чергу виходити з принципу рівності всіх користувачів в Інтернеті, не зловживати правом на свободу самовираження свої поглядів, здійснюючи оціночні судження — зважати на норми моралі та етики, і пам’ятати, що незалежно від обставин, які спонукають вас до розміщення в Інтернеті недостовірної чи шкідливої інформації, в наші країні діє імперативна норма Конституції викладена в 19 статті, яка закріпила право всіх, в тому числі і користувачів Інтернету — не вчиняти дій чи не бути примушеним до вчинення дій, які не передбачені законодавством України. І хай Інтернет буде в нашому з вами житті – яскравим позитивним світлом!

+1

Комментировать

24 января 2018, 18:10

Форвардний контракт при купівлі-продажу майнових прав від Забудовника

Останнім часом Забудовники для зменшення податкового навантаження в своїй роботі використовують юридичний механізм реалізації (купівлі-продажу) майнових прав на квартири через Форвардний контракт. Для багатьох інвесторів (покупців) цей механізм занадто складний і не зрозумілий. Відповідно до Закону України « Про товарну біржу» форвардний контракт є одним з різновидів деривативів. Дериватив укладається на біржі, яка виступає гарантом законності укладання даного виду контрактів, веде електронний облік операцій з форвардними контрактами та фіксує результат торгів у вигляді аукціонного свідоцтва і контролює його виконання. Пропоную розглянути особливості укладання/обігу Форвардних контрактів на ринку нерухомості. Форвардний контракт — двостороння угода за стандартною (типовою) формою, яка засвідчує зобов'язання особи придбати (продати) базовий актив у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладення форвардного контракту. (Постанова КМУ від 19 квітня 1999 р. N 632«Про затвердження Положення про вимоги до стандартної (типової) форми деривативів» — надалі «Постанова №632»). Форвардний контракт повинен мати обов’язкові реквізити : назва контракту; сторони контракту; базовий актив контракту та його характеристики (емітент, вид цінного паперу, його номінальна вартість, термін обігу, інші відомості для цінних паперів; вид валюти — для коштів; асортимент — для інших товарів); кількість базового активу; вартість контракту; ціна виконання; термін виконання; порядок оплати придбаного (проданого) базового активу; відповідальність сторін у разі невиконання чи неналежного виконання зобов'язань, встановлених цим контрактом; порядок розгляду спорів, що виникають під час укладення та виконання контракту; адреси, підписи, печатки, реквізити банківських рахунків (для юридичних осіб) та паспортні дані (для фізичних осіб) сторін контракту. Відповідно до підпункту 14.1.45. статті 14 Податкового Кодексу « Дериватив —стандартний документ, що засвідчує право та/або зобов’язання придбати чи продати у майбутньому цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи, а також кошти на визначених ним умовах. Порядок випуску та обігу деривативів установлюється законодавством. Стандартна (типова) форма деривативів затверджується Кабінетом Міністрів України. Базовим активом в нашому випадку будуть виступати майнові права об’єкті будівництва – тобто право в майбутньому отримати квартиру за певними технічними показниками. Варто зазначити, що при використанні даного механізму: — інвестор (покупець) не набуває право власності на саму квартиру, а лише набуває майнові права на право набути у власність Квартиру після введення Об’єкту будівництва в експлуатацію (ст. 331 ЦКУ); — інвестор (покупець) не може визнати право власності на новозбудоване майно, оскільки юридично за нормами діючого законодавства України та судової практики таке право в нього виникне з моменту державної реєстрації права власності (#Правовий висновок ВСУ від 18.02.2016р. у справі № 6-244цс14) Даний механізм інвестування в Об'єкт нерухомості через дериватив, здійснюється через посередника – компанію з управління активами (надалі-КУА). Нотаріальне посвідчення договорі в дану випадку не передбачено діючим законодавством України. Процедура реалізації даного механізму: Забудовник продає на КУА форвардний контракт. КУА реалізує Форвардний контракт шляхом укладання з інвестором (покупцем) договору купівлі-продажу деривативу. Який має обмежений строк дії. Після здійснення 100% про плат по договору купівлі-продажу деривативу, інвестор (покупець) підписує Акт прийому-передачі деривативу. Деякі Забудовники укладають договори купівлі-продажу деривативу з розбивкою платежу відповідно до графіку. Для укладання договору купівлі-продажу майнових прав інвестор (покупець) пред’являє Забудовнику в визначений термін Акт прийому-передачі деривативу. Інвестор (покупець) і Забудовник укладають договір купівлі-продажу майнових прав. Даний договір містить всі істотні умови визначені законодавством до даного типу договорів (термін здачі будинку в експлуатацію, термін отримання права власності, права і відповідальність сторін і т.ін.). За загальним правилом з моменту пред’явлення Акту прийому-передачі деривативу і укладання договору купівлі-продажу майнових прав усі попередні договори вважаються виконаними. Це дуже важлива інформація, оскільки інвестор (покупець) повинен розуміти свої ризики, а саме: Забудовник може повернути інвестору (покупцю) лише сплачені кошти за договором купівлі-продажу майнових прав відповідно до умов та строків визначених в договорі, а за договором купівлі-продажу деривати зобов’язання сторін будуть вже виконаними і такими що припинили свою дію у часі та просторі, оскільки форвардний контракт був пред’явлений до виконання вчасно, про що сторони підписали відповідний Акт. Після підписання Акту прийому-передачі майнових прав інвестор (покупець) самостійно здійснює реєстрацію прав власності на себе відповідно до вимог законодавства та/або за домовленістю з Забудовником має право делегувати повноваження на здійснення процедури реєстрації прав власності від свого імені Забудовнику. Варто зазначити, що інвестору (покупцю) для реєстрації прав власності потрібен мінімальний пакет документів для реалізації свого права на реєстрацію, оскільки Забудовник до настання такого моменту вчиняє всіх необхідних дій по відкриттю розділу у реєстратора прав власності на новозбудовану нерухомість в цілому. Даний механізм має позитивні наслідки для Забудовника, оскільки відповідно до п. 196.1.1 Податкового кодексу України, операції з продажу деривативу не є об'єктом оподаткува ння, отже Забудовник (замовник) не платить ПДВ у розмірі 20% від отриманих коштів за договором купівлі-продажу деривативу, що дозволяє забудовнику акумулювати кошти для прискорення темпів росту будівництва. Використання форвардних контрактів дозволяє вести будівництво на партнерських/спільних началах, що дозволяє почати будівництво навіть у тих випадках, коли одна компанія володіє земельною ділянкою/чи має право на її використання, а на іншу компанію оформлена вся дозвільна документація чи передано функції замовника будівництва. Укладання договорів має відбувається в простій письмовій формі, відсутнє фінансування на утримання управителя, дозволяє хеджування ризиків зміни вартості базового активу шляхом фіксування ціни базового активу у валютному еквіваленті та її індексації відповідно до зростання курсу вибраної валюти. Для Інвестора (покупця) укладання форвардних контрактів при купівлі-продажу майбутньої квартири має: Позитивні моменти: Негативні моменти: Виключає ризики подвійних продажів, оскільки інвестору (покупцю) забезпечується виключне переважне право на придбання квартири за договором купівлі-продажу майнових прав (на виконання форвардного контракту, виконання якого контролюється біржею і до анулювання першої угоди з базовим активом на певну квартиру фактично не можливо провести паралельну угоду через біржу на той же базовий актив, оскільки біржа веде облік прав власності на форвардні контракти) ; Немає можливості повернути частину коштів за типовим договором. У разі розірвання договору купівлі-продажу майнових прав, інвестору (покупцю) практично неможливо повернути гроші, сплачені за договором купівлі-продажу дериватив (оскільки на той момент цей договір буде виконаним). Зменшення витрат, оскільки договір не потребує засвідчення його у нотаріуса. Не потрібно проводити оцінку для укладання договору, оскільки ринкова ціна визначається за результатами торгів на товарній біржі. Інвестор (покупець) при реалізації даних механізмів стає первинним власником, що позбавляє додаткових витрат на переоформлення майна від Забудовника до інвестора (покупця). Можливість нецільового використання інвестицій. Відсутність контролю державними органами і норм щодо такого способу інвестування в законодавстві надає Забудовнику свободу дій. Якщо у інвестора (покупця) виникла необхідність реалізувати свої майнові права з метою зменшення податкового навантаження він матиме право до моменту підписання Акту прийому-передачі майнових прав відступити своє право по договору купівлі-продажу майнових прав іншому інвестору (покупцю), а не сплачувати податки при укладанні договору купівлі-продажу квартири (але тут є свої особливості, бажано отримати консультацію спеціаліста, який вивчить документи та на дасть вам юридичну допомогу по відступленню прав за таким договором). Немає гарантій щодо своєчасної здачі об'єкта в експлуатацію. Але на ринку нерухомості здача об’єкту в експлуатацію в більшій мірі залежить від особливостей обліку державних (комунальних органів, органів місцевого самоврядування) органів і т.ін. Варто зазначити, що Закон України «Про інвестиційну діяльність» не передбачає використання деривативів як інструментів залучення коштів в будівництво, але законодавством і не заборонено практикувати цю схему. А до самого договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж. Приходимо до висновку, що даний механізм набуття прав на майнові права на нерухомість є дієвим, має спрощену і доступну процедуру, унеможливлює подвійний продаж, відповідає загальним вимогам законодавства України на даний час. От же якщо ви вирішили придбати майнові права шляхом реалізації Форвардного контракту то переконайтеся в репутації Забудовника/Генпідрядника; перевірте наявність дозвільної документації на будівництво; вивчіть договір за яким має відбутись купівля-продаж майнових прав; зверніть увагу на те, який обсяг грошових коштів за договором купівлі-продажу майнових прав ви повернете в разі розірвання договору (в якості неустойки) і прямуйте у відділ продажу за бажаною квартирою, а то і купою квартир, оскільки як то кажуть в нашій державі бізнесом займається лише той, кому нічого надати в оренду! P.S. Для перевірки Забудовників, супроводження угод з нерухомістю/майновими правами, отримання консультації з прав власності на нерухоме майно звертайтесь за телефоном – V.Shavhulidze

28 марта 2017, 17:12

Юридично-правові аспекти виходу /виключенню кредитора зі складу комітету кредиторів в процедурі банкрутства, які пов'язані з реєстром кредиторів.

========================================================================================================== В процесі банкрутства, Господарським судом Київської області було затверджено реєстр конкурсних кредиторів . До реєстру конкурсних кредиторів з окремою позначкою суми кредиторських вимог забезпечених заставою, було включено «____» та ініціюючого кредитора ТОВ «Т». Реєстр вимог кредиторів у справі про банкрутство – це офіційно визнаний та затверджений рішенням господарського суду акт, що використовується для цілей задоволення вимог кредиторів під час провадження у справі, який складається з двох самостійних частин: — суто реєстру, в якому на певну дату визначається розмір грошових вимог та персональний перелік кредиторів, що є стороною у справі з правом вирішального голосу; — окремих відомостей до реєстру, в яких ведеться облік визнаного судом розміру вимог та персональний перелік інших кредиторів – учасників провадження, їх правового статусу у справі, а також індивідуально-визначених майнових активів боржника, що є об’єктами прав забезпечених кредиторів. В ліквідаційній процедурі господарський суд розглядає усі заявлені до боржника вимоги кредиторів, які виникли в процедурах провадження та затверджує реєстр вимог кредиторів , до якого включаються вимоги конкурсних кредиторів, що визнані в процедурі розпорядження майном . Якщо внесені раніше відомості про вимоги конкурсних кредиторів не змінились, суд включає їх в реєстр без змін. Якщо конкурсним кредитором заявлено додаткові вимоги до боржника, що є поточними, суд визнає їх та включає до реєстру суму цих вимог як конкурсні. Вимоги кредиторів кожної черги, які повністю задоволені боржником у попередніх процедурах – припиняються виконанням (погашаються) і в реєстр не включаються, а вимоги, що задоволені частково – припиняються частково, а в реєстр вноситься фактична заборгованість на день затвердження реєстру. Ухвала про затвердження реєстру є правовою підставою для внесення змін (виправлення) до відомостей у відповідних реєстрах (регістрах) бухгалтерського обліку боржника та в баланс боржника щодо зобов’язань боржника на певну дату. В подальшому в бухгалтерському обліку боржника має систематично відбуватися фіксація змін відносно фактичного стану розрахунків з усіма категоріями кредиторів. Відомості реєстру вимог кредиторів щодо переліку кредиторів, розміру зобов’язань боржника, визнаних ухвалою господарського суду про затвердження реєстру вимог кредиторів та про визначення черговості їх задоволення, не можуть бути зміненими під час провадження у справі інакше, як у спосіб, визначений Законом і виключно на підставі судових рішень за наслідками перегляду ухвали господарського суду в апеляційному та касаційному порядку, за нововиявленими обставинами або у разі правонаступництва. Конкурсні кредитори, які включені до реєстру вимог кредиторів, до дня припинення провадження у справі користуються кількістю голосів визначених реєстром. Р озмір фактично сплачених коштів (погашених вимог) кредитору в ліквідаційній процедурі не впливає на кількість голосів у зборах (комітеті). Відповідно до ст. 25 Закону України ”Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» — внесення змін до затвердженого господарським судом реєстру вимог кредиторів здійснюється виключно за наслідками перегляду ухвали господарського суду в апеляційному та касаційному порядку або за нововиявленими обставинами, а також у разі правонаступництва. Відповідно до ч. 2 ст. 25 Закону господарський суд розглядає всі вимоги кредиторів і вирішує питання п ро затвердження реєстру . Оскільки Законом в ліквідаційній процедурі не визначено іншого порядку , то застосовуються приписи ст. 25 Закону ”Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» , які визначають процесуальний (судовий) порядок розгляду вимог кредиторів та формування реєстру. Системний підхід до оцінки алгоритму формування, розгляду і затвердження реєстру (ст.ст. 23,25 Закону) приводить до висновку, що судом в ліквідаційній процедурі повинен затверджуватися реєстр вимог конкурсних кредиторів, як єдиний цілісний документ, а не доповнення до реєстру з вимогами нових кредиторів. Затверджений реєстр має відображати фактичний стан грошових зобов’язань боржника , що ґрунтується на даних бухгалтерського обліку боржника, заявах кредиторів і їх юридичній оцінці судом на день його затвердження. Законодавець при встановленні випадків внесення змін до реєстру керувався принципом, що є загальним для будь-яких реєстрів – принципом поновлювальності реєстру. Це означає, що періодично або за певною ініціативою реєстр має піддаватися актуалізації щодо відомостей, внесених до нього (внесення чи знищення записів, зміну чи уточнення даних реєстру) у строки та в порядку, що встановлені Законом. Автор матеріалу: V.Shavhulidze

Нет голосов

Комментировать


Главная/

Адвокат V.Shavhulidze