dorotello

28 января 2010, 09:37

Зробивши Степана Бандеру офіційним Героєм України, Віктор Ющенко вкотре підтвердив, що національні герої указами Президента не призначаються, пише у своїй колонці в тижневику Корреспондент журналіст Віктор Мороз. Відновивши, на його думку, справедливість, тобто, давши Степану Бандері звання Героя України, Президент Віктор Ющенко тепер, очевидно, з почуттям виконаного обов'язку піде на заслужений відпочинок. Залишивши при цьому свою націю в ще більшій розгубленості. Дійсно, що б цей екстравагантний вчинок Президента, який іде з посади, означав? Відчай людини, яка не виконала по-справжньому свою місію і намагається надолужити втрачене? Глибоке переконання в необхідності сильних вчинків для українізації країни, яка так вперто продовжує йти в російському культурному та цивілізаційному фарватері? Або ж образа на націю, яка так і не зрозуміла і не прийняла свого месію, відкинувши його чисті і благородні наміри на чергових виборах? Мені здається, що все це має бути. І чисто по-людськи вчинок Ющенка можна зрозуміти. Розпач, впертість, образа — вони зараз певною мірою переповнюють душу незрозумілого Президента. І він іде. На прощання вирішивши голосно грюкнути дверима. Так, щоб штукатурка посипалася. І всі почули. Особливо там, у Білокам'яній. Піддати їм перцю під хвіст! А заодно — дещо оживити драматургію другого туру виборів. Зрозуміло, Віктору Януковичу це по барабану. Бандера не його герой і не його виборців. Хіба що активізує східний електорат. А от Юлія Тимошенко нехай поскаче і покрутиться з коментарями на цю тему. Тут підеш наліво — коня втратиш, направо підеш — голову… Ні, що не кажіть, а цікавий хід Президента. От тільки до чого тут його нація, про яку він так ревно дбав останні п'ять років? Вона порозумнішає і прозріє від цього надзвичайно сміливого і відважного вчинку і одразу ж заговорить українською? А в її еліти з'явиться почуття національної відповідальності? Розпач, впертість, образа — вони зараз певною мірою переповнюють душу незрозумілого Президента. І він іде. На прощання вирішивши голосно грюкнути дверима Підозрюю, ні перше, ні друге не відбудеться. А Віктор Андрійович втратить ще піввідсотка свого електорату з лав нечисленної української інтелігенції. Останні так довго і наполегливо чекали месію, а отримали вельми невдалого проповідника, який спочатку дуже правдоподібно зіграв кілька мізансцен, а потім піднявся на котурни і, запевнивши себе у своїй обраності, почав робити суперечливі вчинки і промовляти банальні тексти. Чи виграє від цього пам'ять про Бандеру — легенду українського опору і символ незалежності? На жаль, є підстави засумніватися і в цьому. Для мешканців Західної України він завжди таким і був. Схоже, навіть не героєм, а саме символом. В історії цієї, без сумніву, дуже великої і сильної особистості чимало вкрай суперечливих вчинків. Так, він самовіддано боровся всіма доступними методами за гідність і незалежність свого краю. Всіма доступними методами, які не відкидали і терор проти польського окупаційного режиму, який проводить дискримінаційну стосовно корінного населення політику. З точки зору сьогоднішнього дня це відверто погано. Але терор — зброя всіх пригноблених, усіх національно-визвольних рухів. Викоренити це можна тільки побудувавши справедливий світ. Сьогоднішній досвід Чечні, Косова, Тибету, Північної Ірландії, Країни Басків, Курдистану, Іраку показує, що зробити це неймовірно складно. У відносно мирному і мудрому ХХI столітті. А в 30-х роках минулого століття Європа вирувала, вийшовши з важкої Першої світової. Я не намагаюся виправдати Бандеру. Він мого виправдання не потребує. Як і когось іншого. Він просто був сином свого часу і свого народу. І намагався в міру своїх сил і можливостей всіма способами його захистити. І це гідне поваги. Саме за це його поважають і люблять в Західній Україні. Я не намагаюся виправдати Бандеру. Він мого виправдання не потребує. Як і когось іншого. Він просто був сином свого часу і свого народу. Але ось я ніяк не можу зрозуміти: чому його не люблять у Східній Україні? Але ось я ніяк не можу зрозуміти: чому його не люблять у Східній Україні? Ні, я розумію, за що Бандеру і бійців УПА не любить Москва. Він їм не підкорився. Він не прийняв з телячим захопленням порядків Радянського Союзу, які тоді пригнічували найменше інакомислення і нав'язали червоний терор на всій своїй території. Більше того, він організував безпрецедентний за масштабами Європи рух опору цьому терору. Радянська імперія цього не могла допустити. Це був поганий приклад для всіх підневільних народів. За це його просто зненавиділи. Перш за все, у Москві. Але чому ім'ям Бандери мирні жителі сучасної України досі лякають своїх дітей? Може, вони живуть під страхом репресій і не здатні самостійно приймати рішення? Накладене на Бандеру клеймо «пособника фашистів» абсолютно не відповідає дійсності. Так, до початку війни Німеччини з Радянським Союзом багато хто, в тому числі й українські націоналісти, сподівалися, що Адольф Гітлер звільнить їх від червоного терору і дасть свободу. І в цьому ключі були якісь контакти з німецькою владою. Ці контакти було названо колабораціонізмом. Але ж Радянський Союз з гітлерівською Німеччиною вели в цей час повномасштабне співробітництво в економіці, військовій промисловості, підготовці військових спеців, співпрацю розвідок. І хіба пакт Молотова-Рібентропа це не колабораціонізм? Співпраця Бандери з нацистським режимом закінчилася, так і не розпочавшись, після безславного відступу Червоної Армії зі Львова. Спробувавши разом із соратниками проголосити створення самостійної держави, Бандеру було негайно заарештовано німецькими окупаційними військами і скеровано до концтабору, де він і пробув всю війну. І де, до речі, загинули двоє його рідних братів. Невже справжніх посібників фашистів катують у концтаборах і вбивають? Ми самі поступово розберемося, хто у нас друг, а хто ворог. Хто герой, а хто зрадник. Але президентські укази в цьому навряд чи допоможуть. *** Ця колонка опублікована в № 3 журналу Корреспондент від 29 січня 2010 року.