Участие в строительстве многоквартирного дома не является инвестицией

Похоже, начинает складываться четкая практика по применению закона «Об инвестиционной деятельности» в судебных разбирательствах относительно выполнения обязательств по договору о долевом участии в строительстве многоквартирного дома.

Так, Верховный Суд Украины принял решение от 21 ноября 2012 г. по делу № 6-101цс12, согласно которому инвестицией по определению закона «Об инвестиционной деятельности» нельзя считать участие лица в строительстве многоквартирного дома, когда целью является приобретение права собственности на квартиру в этом доме. ВСУ постановил не применять этот закон в разрешении споров относительно обязательств по договору о таком участии в строительстве.

Суд исходил из того, что ст. 1 Закона Украины «Об инвестиционной деятельности» устанавливает, что инвестициями являются все виды имущественных и интеллектуальных ценностей, которые вкладываются в объекты предпринимательской и других видов деятельности, в результате которой создается прибыль (доход) или достигается социальный эффект. Однако, заключая договор об участии в строительстве многоквартирного жилого дома, сторона ставила себе целью приобрести в собственность квартиру в этом доме, а не создать прибыль (доход) или достичь социального эффекта. Таким образом, суд не считает улучшение жилищных условий, реализацию конституционного права на жилье достижением социального эффекта.

Кроме того, судя по решению, признание договора о паевом участии в строительстве недействительным в связи с несоответствием законодательству (например,  становится практически невозможным.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 листопада 2012 року                                                                                       м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України у складі:

Головуючого Яреми А.Г.Суддів:Патрюка М.В., Жайворонок Т.Є., Романюка Я.М., Григор'євої Л.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_10 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_10 до ОСОБА_11, ОСОБА_12 та виконавчого комітету Іллічівської міської ради Одеської області про визнання договору про дольову участь у будівництві будинку та свідоцтва про право власності на квартиру недійсними, визнання права власності на квартиру та виселення з неї,

в с т а н о в и л а:

У березні 2011 року ОСОБА_10 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_11, ОСОБА_12 та виконавчого комітету Іллічівської міської ради Одеської області про визнання договору про дольову участь у будівництві будинку та свідоцтва про право власності на квартиру недійсними, визнання права власності на квартиру та виселення з неї. Позивач зазначав, що 1 червня 2006 року уклав з відповідачем ОСОБА_12 договір про дольову участь у будівництві багатоквартирного жилого будинку по АДРЕСА_1 за яким зобов'язався взяти участь у будівництві ОСОБА_12 зазначеного жилого будинку, здійснивши його фінансування в розмірі 1 200 000 грн., а після введення будинку в експлуатацію мав набути право власності на 1/6 частку будинку, яка складається з квартири НОМЕР_1 загальною площею 300 кв. м. Свої зобов'язання за договором він виконав. Після введення будинку в експлуатацію до нього звернувся його знайомий ОСОБА_13 з проханням оформити квартиру на його, ОСОБА_13 дочку — ОСОБА_11, з тим щоб одержати під заставу цієї квартири банківський кредит. Знаючи ОСОБА_13 тривалий час та довіряючи йому він, позивач, погодився, однак за умови надання йому останнім гарантій повернення квартири в майбутньому, про що повідомив ОСОБА_12 ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_13 помер. Після смерті останнього він, позивач, довідався, що квартира на підставі укладеного 1 червня 2006 року ОСОБА_12 з ОСОБА_11 договору про дольову участь останньої у будівництві будинку оформлена на ОСОБА_11 Оскільки на його вимогу переоформити квартиру на нього ОСОБА_11 відмовилася, позивач, посилаючись на те, що за умовами укладеного ним договору про дольову участь у будівництві передача ОСОБА_12 прав за цим договором третій особі є можливою лише за його, позивача, письмовою згодою, а він такої згоди нікому не давав, а також на порушення ст.ст. 18 та 19 Закону України «Про інвестиційну діяльність» позивач просив визнати укладений ОСОБА_12 з ОСОБА_11 договір про дольову участь у будівництві будинку недійсним, визнати недійсним видане на підставі цього договору на ім'я ОСОБА_11 свідоцтво про право власності на квартиру, визнати за ним право власності на неї та виселити ОСОБА_11 разом з членами її сім'ї з цієї квартири.    

Рішенням Іллічівського міського суду від 9 серпня 2011 року позов задоволено. Визнано недійсним укладений 1 червня 2006 року ОСОБА_12 з ОСОБА_11 договір про її дольову участь у будівництві багатоквартирного жилого будинку. Визнано недійсним видане виконавчим комітетом Іллічівської міської ради на ім'я ОСОБА_11 на підставі цього договору свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_2 та визнано право власності на цю квартиру за ОСОБА_10 Постановлено виселити ОСОБА_11 разом з членами її сім'ї з зазначеної квартири.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 21 грудня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2012 року, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові.

У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України ОСОБА_10 просить скасувати рішення суду касаційної інстанції та передати справу на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції ст.ст. 261 та 267 ЦК України. Зокрема, заявник вказує, що в цій справі суд, на відміну він інших справ з подібних правовідносин, невірно визначив початок перебігу позовної давності та застосував її без письмової заяви сторони у спорі. Також, як зазначає заявник, до спірних правовідносин судом помилково не застосовано Закон України «Про інвестиційну діяльність», хоча в інших справах з подібних правовідносин суд касаційної інстанції цей закон застосовував. Разом з тим, на підставі зазначеного Закону ОСОБА_11 не може бути власником квартири, оскільки не сплатила гроші по договору.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення позивача ОСОБА_10, його представника ОСОБА_14 та відповідача ОСОБА_12 на підтримання заяви, а також відповідачки ОСОБА_11 та представників третьої особи -, ОСОБА_15 — ОСОБА_16. та ОСОБА_17. на її заперечення, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає.

Відповідно до змісту ст. 360-4 ЦПК України суд скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Ухвалюючи рішення про відмову в позові, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що укладений ОСОБА_12 з ОСОБА_11 договір про дольову участь останньої у будівництві багатоквартирного жилого будинку був зареєстрований в бюро технічної інвентаризації і після здачі ОСОБА_12 будинку в експлуатацію ОСОБА_11 на підставі акту прийому-передачі спірної квартири було правомірно видано свідоцтво про право власності на неї, тоді як ОСОБА_10 ніяких дій по оформленню квартири на своє ім'я не вчиняв, а його посилання на домовленість з ОСОБА_13 є голослівним і зібраними у справі доказами не стверджується. Також суд вказав, що позивач звернувся до суду після спливу позовної давності, про що було заявлено відповідачкою, адже будинок здано в експлуатацію в лютому 2008 року, а позов до суду ОСОБА_10 пред'явив лише в квітні 2011 року.

Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. При цьому йдеться про винесення рішення судом першої інстанції, оскільки саме ухваленням ним свого рішення закінчується судовий розгляд спору (ч. 3 ст. 208 ЦПК України).

Так застосував зазначену норму права Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 18 квітня 2012 року, на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, посилається заявник.  

Однак, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, встановивши, що відповідачка ОСОБА_11 зробила заяву про застосування позовної давності лише на засіданні апеляційного суду, тобто після винесення рішення судом першої інстанції, дійшов помилкового висновку про правомірність застосування апеляційним судом позовної давності.

Разом з тим, оскільки судом відмовлено в позові не лише з підстав спливу позовної давності, а і за безпідставністю позову, то це неправильне застосування норми матеріального права не призвело до незаконності рішення в цілому і не може бути підставою для його скасування.

Щодо посилання ОСОБА_10 на ухвалу Верховного Суду України як суду касаційної інстанції від 5 листопада 2008 року, якими до подібних правовідносин, на відміну від справи, яка переглядається, судом застосовано Закон України «Про інвестиційну діяльність», то воно теж не може бути підставою для задоволення його заяви. Так, встановлюючи в преамбулі, що цей Закон визначає загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України, в його ст. 1 уточнюється, що інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Однак, укладаючи договір про участь у будівництві багатоквартирного жилого будинку, ОСОБА_10 та ОСОБА_11 ставили собі за мету набути у власність квартиру в цьому будинку, а не створити прибуток (доход) чи досягти соціального ефекту. За таких обставин їх участь у будівництві будинку не є інвестиціями в розумінні зазначеного Закону і суд обґрунтовано не застосував його до спірних правовідносин. Крім того, посилаючись за положення зазначеного Закону заявник вказує, що ОСОБА_11 не могла набути право власності на спірну квартиру, оскільки грошей на виконання укладеного з ОСОБА_12. договору не сплатила. Разом з тим, за умовами зазначеного договору право власності у ОСОБА_11 на спірну квартиру виникає після закінчення будівництва багатоквартирного жилого будинку і здачі його в експлуатацію (п. 4.1 договору) і не пов'язується з обов'язковою попередньою оплатою. Згідно з п. 3.2.2. договору ОСОБА_11 зобов'язана здійснювати оплату в двохденний строк з моменту отримання письмової вимоги забудівника. Авансування цих сум зазначеним пунктом договору допускається, але не вимагається.

Отже, підстави для скасування рішення суду касаційної інстанції відсутні і в задоволенні заяви ОСОБА_10 слід відмовити.

Керуючись п. 1 ст. 355, п. 2 ч. 1 ст. 360-3, ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

У задоволенні заяви ОСОБА_10 відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

Головуючий А.Г. Ярема Судді М.В. Патрюк Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін