Яких позичальників потрібно захищати, а яких — не варто

Александр Ярецкий

Під егідою USAID пройшла досить непогана конференція на тему захисту прав споживачів фінансових послуг. Обговорювалося багато питань: від нового закону про споживче кредитування (з якого дивним чином випали основні небанківські кредитори — ломбарди) до необхідності створення фінансового омбудсмена.

Мені у зв'язку з цим пригадалося одне цікаве питання. Справа в тому, що за законодавством ЄС не всі кредити фізичним особам є споживчими. Там під цю категорію підпадають дійсно дрібні кредити «на каструлю», одержувачі яких через свій майновий стан і незначність суми кредиту не можуть скористатися кваліфікованою юридичною допомогою і тому потребують особливого захисту з боку держави, в т.ч. встановлення для кредиторів жорстких і справедливих правил кредитування. А ось, наприклад, іпотечні кредити до споживчих там вже не відносять. Як і великі за сумою кредити (визначення споживчого кредиту обмежене сумою кредиту). І це цілком обгрунтовано. Тому що фізична особа, яка має високий соціальний статус і значні доходи, може собі дозволити хорошого адвоката (і не одного) при покупці в кредит особняка або яхти.

У нас же споживачем вважається будь-яка фізична особа, яка отримує кредит від фінансової установи, незалежно від суми і його цільового використання. І виходить, що наша держава намагається однаково захистити роботягу, який купує в кредит пральну машинку, і олігарха, що бере кредит на покупку чергової яхти. Тільки потім в кризу з роботяги все одно здеруть три шкури, не дивлячись на всі правильні закони, а олігарх вийде сухим з ​​води, тому що банк, на думку суду, не розжував йому всі правила надання споживчого (!) кредиту.

Тому варто все ж копіювати досвід ЄС до кінця і встановити верхню планку в тому, які кредити все ж вважати споживчими, а які — ні.